Переоцінка духовної вартости

1

Україна-Русь, Мати наша. Я до Вас звертаюся, як брат до братів. З святою Новою Вістю, яка осяяна Господнім благословенням, звертаюся.

1. ІСТОРІЮ ПРО ХРЕЩЕННЯ України-Руси започаткував київсь­кий монах Нестор-літописець. Він написав, що князь Володимир дав наказ: «Велю завтра хрестити, а хто не прибуде на ріку — багатий чи убогий, робітник чи чернь людська, буде моїм ворогом». Киянам нака­зано від Греків Віру приймати, а ті, що відмовлятимуться, «будуть по­збавлені майна і покарані смертю».

Монах і письменник Іларіон — приятель князя Ярослава (сина Володимирового), автор твору «Слово «Про закон і благодать». Він, бу­дучи добре обізнаним з кривавим хрещенням, в 1037 році (22 роки піс­ля смерти князя Володимира) написав, що Кияни були «застрашені, і не любов'ю, но страхом повелівшому крещахуся», хрещення було «с властію спряжено».

2. О, БОЖЕ МІЙ! Який сатанинський наказ!? Коли не станеш на ко­ліна перед чужоземним божеством, то заберуть у тебе корову, коня, вів­цю. Заберуть хліб і хатину. І покарають тебе, жінку і дітей твоїх смертю.

На рідній Землі відрікайся рідного, святого. Відрікайся від Святині отців своїх. І «со страхом і трепетом» ставай на коліна. Поклоняйся чужоземним ідолам — іконам, привезеним з Греції, на яких зображені чужі боги-люди.

Вір чужому божеству і будь його рабом. У рідного божества наші рідні справи. А в чужого — чужі. Бог — свята Сила. Бог перестане лю­бити нас, коли ми Батьківську Віру зрадимо. Рятуй нас, Небо!

Кияни казали: князь Володимир убив свого тестя Рогволода і його двох синів, і в Києві убив свого рідного брата Ярополка. Тепер, породичавшись з Греками (і їхніми винами), він духовно відчужився від рід­них людей, немає у нього милосердя. Він вчора з Новгороду привів до Києва Варягів, а сьогодні привів Греків!

2

3. УКРАЇНЦІ-РУСИЧІ були свободолюбними і гордими людьми, їх глибоко обурював наказ князя. «Не бажаючих хреститися було дуже багато в Києві, і взагалі по всій Русі. В самому Києві поліційний нагляд (...) був настільки сильний і дійсний, що не бажаючі хреститися не мо­гли сховатися і примушені були або поневолі хреститися, або рятува­тися втечею, або (...) підлягати смертній карі». [проф. духовної академії Е. Голубинський, «Історія Русской Церкви», том 1, стор. 175, 1901 р.] Не могли схо­ватися. Примушені були хреститися. Рятувалися втечею в ліс. їх лови­ли і карали смертю.

4. ЯЗИЧЕСЬКА (ТОБТО НАЦІОНАЛЬНА Віра України-Руси вийшла з Душі народу. Мала розум, талант (дари Божі) і вдачу Українця-Русича. У ній велич національного духа незалежного. У ній проявлена природня воля самовизначення.

Вона нагромаджувалася, розкорінювалася і з волі Божої вдосконалювалася впродовж тисячоліть. І в епоху бриліянтної Трипільської куль­тури вже була Вірою розвиненою. Про це свідчать найстародавніші книги Світу «Веди».

У «Ведах» описаний спосіб життя Трипільців. Подані імена їхніх богів (Сварга, Див, Пар'яна (Перун), Виласа (Вилас), Морена, Мокша та інші).

У перші епохи історії Людства всі народи мали Віри політеїстичні (многобожні). І Віра Трипільців була многобожна, так як і Віра старода­вніх Сумеріян, Єгиптян, Персів, Юдеїв, Греків, Римлян.

5. У ЯЗИЧЕСЬКІЙ ВІРІ УКРАїНИ-РУСИ пломенів високий рівень на­ціональної свідомости. Звеличувалися гідність, сила, краса й подвиги бо­гатирів (героїв). У ній були визначені суспільні й родинні правила життя.

Вірність мужа жені і жени мужові вважалася Святістю. Жена, бачачи, що її муж йде на смертний змаг з чужинцем-ворогом, йшла разом з ним.

Обрядові свята: Коляда, Водоосвячення (Водоосвітлення), Щедрик, Обрітенська неділя, Стрітення (зустріч Весни), Веснянки, Клітчальна неділя, Купала, Зажинки, Обжинки та інші.

3

6. ВІРНІСТЬ, СПРАВЕДЛИВІСТЬ, Відвага, Бадьорість, Працьови­тість, Милосердя, Охайність вважалися найкращими якостями людсь­кої особистости. Підлітки 12-14 років (юнки і юнаки) на святі Купала з вінками і стрілами переходили через Мага Врата (Могутні ворота правильного життя). Вони обрядово прощалися з дитинством і приходили до юнацтва.

Життєстверджуючі досвіди зберігалися, як цінність. Поліпшували­ся і передавалися від покоління до покоління. Збагачувалися новими мотивами обрядові весільні пісні, обрядове вітання народженої дити­ни — її освячення. Вірячи в безсмертя, вони спочилого проводжали в новий світ життя, даючи йому в дорогу хліб, вар, гарне одіння.

Віра України-Руси — «це була сильна, внутрішньо міцно викраяна релігія, висока, красива і тому являлася для християнства страшним ворогом», «Релігія древніх Русичів була релігією радости, захоплення силою і красою природи», «Русичі жили в природі, вважали себе її частиною і, так би мовити, розчинялися в ній. Це була сонячна, жива, реа­льна релігія». [Др. С. Лісній, «Русь, звідки ти?», Вінніпеґ, 64 р.]

7. КИЯНИ КАЗАЛИ: Наша батьківська Віра для нас є тим, чим є Небо для Землі; тим, чим є корінь для дерева. Ми в батьківській Вірі. І батьківська Віра в нас. Хто нашу Віру зневажає, той зневажає нас (нашу душу, наш розум, наш спосіб життя).

... Святощі града Кия, вчора натхненно славлені в молитвах і піснях, сьогодні князь (одягнувши грецьку одежу і отримавши від Греків грецьке ім'я Василій) наказав палити, наказав Рідне знищити. «Вчера чьстимь, а днесь поругаєм». «Греки налезша на Русь і творяща злая».

4       

8. АРХИЄРЕЇ-ГРЕКИ ХОЧУТЬ, щоб ми зневажали те, що для нас рідне. І любили те, що для нас чуже. Хочуть, щоб ми були людьми без гідности. Без імени й роду. Це до болю пригноблює нас. Спустошує душу нашу.

Греки в Атенах не зневажали себе. Не розбивали голови статуям своїх богів. Не руйнували вівтарів. Не палили письма, в яких Гомер, Платон, Аристотель, Софокл, Есхіл. Еврипід, Аристофан славлять Гре­цію. І Віру в Зевса, Аполлона, Артеміду, Атену. Греки зберегли себе, свою самобутню культуру.

5     

9. ВОЄВОДИ, ЯКІ ОЧОЛЮВАЛИ військову частину, складену з най­маних Варягів, пили вино, привезене з Греції. І, ставши відважнішими, почали виконувати наказ Володимира. На будинках, в яких люди вже були хрещені, сокирою вирубували «отес» (хрест). За ними йшли кара­телі: дім, на якому не було вирубано хреста, підпалювали, а люди (ко­ли не встигли втекти) були посічені. «Сікти того, хто без хреста на шиї». «Кто креста целовал, а отступіть, не будет жив». У Києві утверджува­лося нове поняття: «хрест спасає», «хочеш урятуватися від смерти, бути спасенним, носи на шиї хрест».

Вогонь охоплював Святиню града Кия. «Святиня була побудована з червоного коралу та з зеленого смарагду. Посередині Святині був великий купол (баня). У Святині стояв образ Бога. Руки, ноги і голова Його були створені з дорогоцінного каменя чотирьох родів: із зеленого хризолиту, червоного яхонту, жовтого сердолику та білого кришталю. А голова Його була з червоного золота. Біля образу Бога стояв образ білявої дівчини, що приносить Йому жертву — квіти. Ця Святиня була присвячена якомусь мудрецеві, що був у них за давнього часу».[Ал Масуді, «Золоті Луги», 956 рік, Арабський письменник].

6

10. ГОРІЛИ ПИСЬМЕНА. Горіли березові дощечки, на яких викарбувані знаки (піктографи): старинні описи великих подій давно мину­лих времен. Горіли прапори, святилища. Горіли статуї Праотців.

Розпачливо тужили матері. Плакали діти. Похитуючи головами, гли­боко схлипували старі сивобороді діди. І казали: Небо святеє, і нащо нам чужого Бога, коли свій Бог — Любов і Перемога? Валиться, падає міст між нами і нашим славним Минулим, і постає прірва.

Боже, оборони нас від Грецької Віри! Чужа Віра відвертатиме від Рід­ного. І стане зубожілою наша мисль. Збідніє душа наша, і ми не будемо ми.

М. Грушевський пише, що «не всі люди йшли так радісно й легко до хреста, як то представляє літописець». [стор. 515]. Не тільки Київ, а й «Новгород охрещено силоміць», «Путята (тисяцький Володимира) хре­стив мечем, а Добриня — вогнем». [стор. 516; 1954 р].

«Охрещення Русі, яке зробив князь Володимир у 988 році, не було добровільним ». [митрополит Іларіон (Огієнко), «Д.В.У.Н.», 313 стор].

Воєвода Добриня, права рука князя Володимира, вогнем і мечем хрестив, опісля чувся нещасною людиною. У його вухах не затихали ридання закривавлених матерів, стогін умираючих дітей. І він, маючи на шиї хрест, прив'язав до шиї великий жорновий камінь і скочив в озеро Ільмен: втопився.

7

11. КРИВДА ЗРОБЛЕНА ПРЕДКАМ моїм, болем озивається в мені. У глибині душі чую їхній плач. Бачу їхні заплакані очі. І плачу разом з ними.

О, славний батьку-царе Киє! Устань, подивися: жорстоко скривджені твої любі діти — славні Кияни! О, Земле святая, я був би негідником, людиною без совісти й чести, коли б хвалив кривдників-сповідників Греко-ортодоксії і проявляв байдужість до замучених матерів і дітей!

12. КИЙ БУВ ВОЛОДАРЕМ України-Руси, яка в древні часи (ще пе­ред вторгненням царя Дарія) мала назву Скитія (Сакия). А потім Антія. У санскриті слово «кия» значить «булава», «жезл» (символ влади), а та­кож — «вождь», «син землі»; «куятаті» означає «провідний тато».

У часи царя Олега Віщого договір між Україною-Руссю і Візантією (Східньою Римською Імперією) був підписаний в двох мовах.

Волхви, купці і бояри, які гордилися улюбленим царем Святославом, були грамотними людьми: уміли читати і писати. На заході Европи в ті часи не всі королі, принци і принцеси знали абетку.

13. УКРАЇНА-РУСЬ ПЕРЕД приходом Греків-хрестителів була ба­гатою і висококультурною державою. Її Народ мав свою розвинену об­рядність (культуру). Мав чітко визначені закони моралі, усталені ро­динні і родові звичаї.

Є тепер археологами знайдені зразки Трипільського клинописного письма, яке було на території України 6 тисяч літ тому.

Є знайдена «Влес Книга» (правильна назва «Виласа Книга», яка є нашим своєрідним передхристиянським літописом. У Києві таких книг було багато. Та всі вони ретельно зібрані й спалені тими, які нищили на Русі культурні скарби Русі. Підпорядковували Русь догмам, канонам і ритуалам Греко-ортодоксії.

8

14. ПІСЛЯ ХРЕЩЕННЯ «Християнська віра винищувала місцеву Язичеську (що значить національну, прим. Л.С.) Святиню. Залишки язичества, народні вірування підлягали духовному судові». [Н. і. Костомаров, «Вибрані твори», кн. 1, стор. 27, 1903 р].

І за «Церковним уставом» була кара: «От девяті до сорока ран» тому Українцеві-Русичеві, який відмовляється класти доземні поклони іконі Діви Марії і навчає молодь колядувати, щедрувати.

«Єреї-греки заводили такі візантійські практики, як відрубування рук, виколювання очей та відрізування вух. Таких кар Україна не знала — це вплив Візантійської культури. Так само не знали наші предки кари смерти, і тільки завдяки грецьким духовникам пробували її деякі князі завес­ти замість прогнання. І нетерпимість та виключність релігійна не була по душі нашим предкам» [Б. Лепкий, «Н.І.У.Л.», кн. 1, стор. 85].

Градники назад скрутили руки великому мудрецеві — волхвові Дудикові. Репрезентант христолюбної візантійської культури єпископ Лу­ка (Федір) «... медляно почав відрізати вуха і носа» [Н. і. Костомаров, «Книга Третя», Петербург, 1904 рік, стор. 371].

15. ГРЕКИ ЩЕ В ЕПОХУ ОЛЕКСАНДРА Великого (330 років до Хр.), вторгнувшись у Персію, палили рукописи «Авестів», святі письмена Пе­рсії. Прагнули Персів, які вірили в Єдиного Бога (Агура Мазду), силою меча й вогню навернути на Грецьку Віру в богів Зевса, Деонісія, Аполлона, Артеміду, щоб так поневолити їх: у Персії огречити Персів.

9

16. РИМЛЯНИ БУЛИ ЖОРСТОКИМИ солдатами. Але до справ ре­лігійних ставилися толерантно. Єгипетська, Сірійська, Жидівська та інші громади національних релігій не були в Римі переслідувані. Римля­ни переслідували християн не за їхню Віру в Христа, а за те, що вони зневажливо ставилися до імператора і римських законів.

«Переслідування християн римськими кесарями не мали ніколи ці­лі релігійних переслідувань; се були політичні та адміністративні зако­ни, в яких римлянам ходило (...) о признання власті кесаря через закурення кадила перед його статуєю. Християнство перше дало світові зразки війн і різанин за те або інше розуміння Бога, трійці, первородного гріха і т.п.». [Ів. Франко, 1907 р.]

Перші християни вважали, що «кадило» це обрядність бісовська, паганська. І відмовлялися кадінням виявляти пошану до імператора.

17. КОЛИ ІМПЕРАТОР КОНСТАНТИН проголосив Віру Христову ім­перською релігією, християни (архиєреї) відійшли від основних засад науки Христової. Переслідували інакше віруючих: нищили їхню літера­туру, зневажали культурні вартості.

У Римській імперії Христова Віра була проголошена католицькою (тобто світовою) з тих причин, що Римська імперія вважала себе світо­вою (католицькою).

У Англії, Еспанії, Македонії, Греції та інших країнах Европи, які були римськими областями (дієцезіями), ніхто нікого мечем і вогнем на Віру Христову не навертав. Христову Віру запроваджували місіонери («че­рез попівську проповідь»).

10

18. «ХРИСТОВУ ВІРУ ЗАВЕДЕНО в нас не через попівську пропо­відь; вона прийнялася не з переконання, а так сказати, «по указу», з наказу власті» [Ів. Франко, 1898 р.] Тарас Шевченко вважає святого Воло­димира людиною жорстокою. І не моральною. Він про це пише в «Кобзареві». З Шевченком погоджується історик М. Грушевський.

Ті, які по-святотатському глаголять, що Кияни з радістю приймали Чужу Віру, глумляться над гідністю Киян. Заплямлюють совість Украї­ни-Руси. Парторги також ораторствують, що Українські селяни з радіс­тю відрікалися від своїх господарств. І з любов'ю до Сталіна йшли до колхозу, щоб мати щасливе колхозне життя.

19. Я ОБОЖНЮЮ РІДНИХ ЛЮДЕЙ (матерів, дітей, юнаків, юнок), які життя віддали за Віру батька-царя Святослава. У батька була ли­царська Віра. Він толерантно ставився до всіх релігій. Він казав: «А ще хто хотяше волею креститися, не браняху, но ругахуся тому». Він вва­жав насильницьке навернення на якусь Віру справою ганебною. Він був великодушним навіть з ворогами. Перед ратнім походом сповіщав: «Іду на Ви!»,

Кияни були людьми самобутньої моралі. Вірили, що обороняти ві­ру Русі (тобто спосіб життя Русичів) значить обороняти Русь. Оборо­няти світ свого «Я». Їм (юнакам і юнкам) дуже хотілося жити. Та вро­джена любов до Святощів Землі Рідної у них була сильніша за смерть. І вони вмерли за Любов.

З їхньої любови народився Я. І тому рідне люблю так віддано і трепетно, як вони любили. Їхня кров пливе в моїй крові. Їхня душа живе в моїй душі. Вони моя Любов. Вони мої Святі.

11

20. Жиди, так як і інші стародавні народи, поклонялися багатьом богам [Єремия, 10,5; 11,13; 2 кн. Царів, 21,21]. Цар Йосія [2 кн. Царів, 23,5] син Аммона, внук Монасія, в 631 році перед Христом оголосив в Юдеї і ре­лігійну реформу — утвердив Віру в Єдиного Господа з ім'ям Саваот (Єгова)*. Всі інші божества («ті ідоли, мов точений стовп») були повідставлювані.

«Ягве (Єгова) є національним Богом, зв»язаним з Його Народом частиною свого характеру, своїми зобов'язаннями і стоїть Він в такому відношенні до Ізраеля, як Шемош до Моабії». [«Енциклопедія Британіка», кн. 13, стор. 106, 1973 р.]

12

21. АНГЛІЙЦІВ, НІМЦІВ, Французів, Шведів, Еспанців, Греків їхні рід­ні князі (чи вожді) силою не примушували зневажати Рідні Святощі (батьківські звичаї, обряди, святилища богів їхніх).

Не давали наказу: приймай Віру Христову, а ні — будеш покараний смертю. Їхня душа не була знасилувана. І рабін (тобто учитель) Ісус, якого Ви, архиєреї визнаєте Богом, не зневажав ідолопоклонної Віри Батьків своїх (Ісаака, Іакова, Ребеки, Рахелі). Не осуджував їхнього паганізму. Рахеля покрала богів-ідолів, втікаючи з Іаковом від батька Лабана. [І кн. Мойсея, 31,30-35].

13

22. Я НЕ ПІДНІМАЮ НА ГЛУМ Віру Батьків рідних (Віру Оря, Лель, Божа, Кия, Либіді, Святослава). Я з Божого благословення по-новому осмислив її (реформував). Об'явив концепцію Віри в Єдиносущого і Всеправедного Господа з ім'ям Дажбог.

У РУНВірі немає дуалізму (двоєбожжя). І немає триїзму (тройці). У РУНВірі абсолютний монотеїзм: крім Дажбога, немає бога. (РУНВіра — Рідна Українська Національна Віра).

23. Я ВІРЮ: ДАЖБОГ — СВІДОМІСТЬ Світу. Людина постала з Сві- домости Світу. Свідомість Світу — це Самоволодіюча Всевишня Сила (тобто Світло, Безмежність, Гравітація, Вічність, Рух, Дія (Енергія не­свідомого і свідомого Буття).

(Санскритське слово «свадамая» значить «самодання», «самоволодіння», «самовтвердження». З нього оформилося наше слово «сві­домість»).

Земля не може жити без Сонця. Людина (дитина Всесвіту) не мо­же жити без Дажбога. «Чи Дажбог Отець?» Дажбог — це Світло, Прав­да, Любов. Хіба Світло, Правда, Любов мають стать? Дажбог, як Тато, діє в Світі Чоловічому і Дажбог, як Мати, діє в Світі Жіночому усіх несві­домих і свідомих буттів.

24. «ЛЕВ СИЛЕНКО У «МАГА ВІРІ» подає широкі, досі незнані ві­домості про давню Віру України-Руси. І не вороже ставиться до неї, ніби в ній все було світле й ідеальне. Справді ж так не було», пише Д.к.

У «Мага Вірі» пишу, що у Вірі України-Руси обожнювалася Мати При­рода (поля, ліси, ріки, гори, гаї). «На воду не можна плювати, бо вона свята», «На вогонь не можна плювати, бо світло — Божа благодать».

Очевидно, були й недомисли. Недостатня умотивованість в розуміннях природних явищ. Жили переконання, що є лісовики, біси, домовики, русалки.

А хіба в Юдо-християнізмі все світле, все ідеальне? Ви вірите, що жінка зроблена з чоловічого ребра? Ви вірите, що Бог Ісус мав перего­вори з чортами (демонами)? І їм (чортам) на їхнє прохання Ісус дозво­лив увійти в стадо свиней? І свині так були збентежені, що скочили з кручі в море і потопилися. [Марко, 5,12-13].

14

25. ОБРЯДИ ТІ, ЩО ДОСІ ЗБЕРЕГЛОСЯ, стверджують, що Віра на­ших Предків була людяна. Життєрадісна, бадьора. Єднала віруючих з красою степів, лісів, гір, рік. Та це не значить, що в ній все було перфектне.

(У Вірі України-Руси «є невичерпне джерело, з якого черпаємо всі ті духовні проблеми, що підносять духовність української нації, те істотне, що відрізняє український народ від інших як слов'янських, так і других народів, те, що творить українську національну історію, філософію, мис­тецтво, що спричинюється до пізнання його національного єства.

Найхарактернішою рисою всіх цих релігійних переживань є те, що вони йдуть із самої душі народу й тому заховують у своїй основі найглибші переживання його рідної історії, а це все вкупі змальовує нам і розкриває всю сутність його правдивої національної душі. Ні в одній ділянці української культури ми не наблизимось так безпосередньо до душі української нації, не відчуємо так тремтіння національного духа, як у цій первісній вірі українського народу». [Леонід Білецький, «Історія Укра­їнської Літератури», т. 1, стор. 23, 24].

26. «ЦІЛИЙ СВІТ ДОХРИСТИЯНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ, де забава, мисте­цтво, віра і життя зливалися в одну цілість, де Дажбожі внуки зі співами на устах ішли зустрічати весну, де молодь збиралась між селами на весільні ігри...», — все це «полетіло з проклонами монаха-аскета». [б. Лепкий, «Н.І.У.Л.», том 1, стор. 40, 41].

27. У ВІРІ УКРАЇНИ-РУСИ, у вірі «наших тодішніх державних твор­ців» були «виразні ознаки містицизму релігійного; з богами, які вимага­ли послуху, завзяття, любови, посвяти, дисципліни — одне слово: гро­мадської організованости», пише В. Липинський. [«Релігія і Церква в Історії України», стор. 30, 1956 р].

Отже, у Вірі Предків наших була та Божа мудрість, якої нам сього­дні у визвольній війні не вистачає: була дисципліна і громадська організованість.

15

28. АРХИЄРЕЇ, Я НЕ ХОЧУ ВАС ЗАСМУТИТИ, сказавши, що Ісус стоїть не по Вашій стороні, а по моїй, хоч я й проповідую Віру в Дажбога, а не в Саваота (Господа Народу Ізраельського).

Насильне навернення людей на Віру Христову є глумом над Бо­гом. Знущання над душею. Насильство ніколи не було хвалене поряд­ними Людьми.

Проповідуючи Віру в Дажбога, я шанобливо ставлюся до всіх Релі­гій і релігійних Учителів (Заратустра, Будда, Мойсей, Конфуцій, Шанкара, Ісус, Могамет, Нанака).

Віра в Дажбога не призначена на експорт. У ній немає експансивної жаги (вона не втручається в релігійне життя народів). Я осуджую насильницький спосіб навернення Народу на ту чи іншу Віру, чи полі­тичну систему.

29. ВІРА В БАГАТЬОХ БОГІВ чи Віра в Єдиного Бога, яка Народові накидається мечем і вогнем, є Вірою насильницькою. І Народ, на таку Віру навернений, щасливим ніколи не буде.

Чи будуть щасливі діти, рідну матір яких на їхніх очах убито, а їх примушено чужу матір називати рідною?

І Ісус учить, що насильство — це чин Сатани. І тому в Києві в 988 році, з погляду й Віри Христової, був доконаний чин Сатани: хрЕщення, а не хрИщення.

Греки (чи огречені Жиди) ім'я Назарянина, Яшуя, не питаючи Назарянина, переробили на Ісус, огречили Месію. Вони зі слова «хрисма», що значить «мазь», зробили слово «Христос» (Помазаний).

16

30. ХТО, СЛУХАЮЧИ ПРОПОВІДНИКА, добровільно приймає об­ряд бабтизування (освячення) — беззастережно визнає науку Помазанця (Христа), той стає помазанківцем (християнином). Там, де наве­рнення на Віру Христову здійснюється насильством. «вогнем і мечем», є хрЕщення.

Тридцятилітній князь Володимир був обманутий грецькими старшими жерцями. І тому його не можна осуджувати. (Грецьке слово «архиєрей» значить «старший жрець»). Володимир не знав, що Україна-Русь, прийнявши Віру Східньої Римської Імперії, утратить право мати свій спосіб духовного життя. Буде, як нова жертва (як одна з дієцесій (областей) Візантії підпорядкована законам і наказам Візантійського патріарха. (Патріарх — ставленик деспота (імператора) мілітарної орди на берегах Босфору).

31. ГРЕЦЬКЕ СЛОВО «ЕПІСКОПОС» (епіскоп) значить «наглядач» (він вуха й очі патріярха). В охрещену Україну-Русь почали (не питаючи дозволу в Київських князів) прибувати, як додому, на постійне життя релігійні окупанти (наглядачі Візантії). І до них (такий закон в Греко-ортодоксії) підступали на сповідь наші князі, воєводи, бояри, купці.

Візантійські наглядачі випитували їх про провини, плани. Відпуска­ли гріхи.

Од часів «сотворення світу» на Русі ще не було такого ритуально­го приниження Русичівської знаті. (Русич стає на коліна перед зайдою — Чужинцем: молитовно оповідає йому про те, що має на душі).

17

32. 1000 ЛІТ ВІД ПОКОЛІННЯ до покоління, еліта України-Руси чи­тає в Несторовім літописі слова «хрестили вогнем і мечем». І це обра­жає гідність її душі. Пригноблює мислення і почування. Значить Українців-Русичів не питали: «Люди, згідні ви чи ні?» Охрестили, як скотину. Хіба скотину питають? Запрягають, показують їй батіг, і вона тягне воза.

33. У 1147 РОЦІ (159 РОКІВ ПІСЛЯ ХРЕЩЕННЯ) Київський цар Із'яслав Мудрий скликав Київський Собор єпископів. (Чаша терпінь вже була переповнена).

Щоб Україна-Русь звільнилася з ярма Греко-ортодоксної Візантії, русич Клим Смолятич був проголошений Митрополитом Київським і всея

Руси... незалежним від Візантії. Та прагнення до незалежности потерпі­ло поразку. Чому?

Бо Візантія подбала, щоб «Єпископат на Русі складався з Греків» (В. Липинський). Греки на Русі підняли бунт проти Русі. Вони оголоси­ли, що Смолятич — «Антихрист, паганин». «Понєже Смолятич не помінаєші патріарха, он волк єси!» Отже коли Русич на рідній Землі хоче бути вільною людиною, «он волк єси».

18

34. З ІСТОРІЇ ЗНАЄМО: Візантія завжди вороже ставилася до України-Руси (Антії, Скитії). Хотіла бачити її слабою і роз'єднаною. І прагну­ла володіти Кримом, південними землями Руси.

Імператор Візантії Мануїл Комен і патріарх Ніколай 4-ий (Музалон) посилають таємних послів у селище Кучково (перша назва Москви) до князя Юрія Довгорукого, що був відомий жорстокістю, убивствами, гра­бунками.

Довгорукий в 1149 році (виконуючи благословення Візантійського па­тріарха) вторгається у Київ, щоб «покарати митрополита Смолятича і Із'яслава Мудрого за бунт проти Візантії».

Наші князі, під'юджені майстрами змов (греками-єпископами), ведуть між собою довгі й виснажливі братовбивчі війни.

19

35. ПАТРІАРХ ЛУКА ХРИЗОВЕРҐ, як твердить на основі літописів історик Н.М. Карамзін, посилає таємних послів (монахів) у Суздаль до князя Андрея Суздальського зі святим благословенням і мечем. На мечеві грецькою мовою викарбуваний напис: «Пресвятая Богороди­ця! Помогі рабу твоєму Андрею».

Андрій Суздальський (син князя Довгорукого) з місцевих племен (переважно Мордвинів) оформив многолюдну орду. Виконуючи благословення Візантійського патріарха, в березні 1169 року вторгнувся в Київ. Безпощадно вбивав Киян. Не давав пощади й дітям їхнім.

36. КИЇВ ТЯЖКО РАНЕНИЙ. Вогонь. Руїни. З награбованими скар­бами (золотом, сріблом, діамантами, дорогими тканинами) і з забрани­ми у Київських церквах ризами, іконами, митрами, чашами, хрестами орда князя Суздальського повертається в Суздаль.

Відтепер постає нова політика Візантії: центром Греко-ортодоксії на Русі буде не Київ. а Суздальщина (бувша колонія України-Руси), яка, так як і Візантія, вороже наставлена до України-Руси.

37. У СЕЛИЩІ БОГОЛЮБОВЕ (СУЗДАЛЬ) стоять бочки, наванта­жені скарбами: перстені, серги, дорогі каміння, діадеми, гребінці, золо­том куті мечі, тарелі — цінності забрані в убитих Киян.

Князь Андрей Суздальський озолотив себе. І місцевих попів- христолюбців. А мордвинові Анбалу, який був його головним воєннона чальником, мало золота дав. І розгніваний Анбал вночі в підвалі зарі­зав князя Андрея Суздальського.

38. АРХИЄРЕЇ ГРЕКО-ОРТОДОКСІЇ, не дуже гаючись, проголоси­ли князя Суздальського святим Андреєм. Митрополит Іларіон (Огієнко) у книзі «Українська Патрологія», виданій в 65 році у Вінніпезі, пише, що «князь Андрей Суздальський — український святий, ясна зоря на небі України».

У Києві (у Володимирівському соборі ще з давніх часів) висить «свя­та ікона Андрея (Суздальського)». І сьогодні православні Кияни покло­ни складають до цього святого ката — кривавого вбивці. Оглядаючи життєписи святих, бачиш, що це були жорстокі душителі народу Укр­їнського. Що ж, яка релігія — такі й святі.

21

39. Україна-Русь в часи Олега Віщого, Ігоря, Ольги, Святослава мала могутнє військо. У воїнів були кольчуги (панцери), щити, зброя, добрі коні. Вони вели переможні бої на границях північного Ірану, на Волзі, в Болгарії, Візантії.

Прийнявши «віру от Греков», Україна-Русь поступово почала чахнути. Архиєреї Греко-ортодоксії, виконуючи завдання Візантійського імператора, здеморалізували Українців-Русичів.

У 1093 році помер цар Всеволод (син царя Ярослава Мудрого). І царем став Ярополк Із'яславич. Його військо має тільки 800 вояків. Та опанований відчайдушною відвагою, він пішов проти многотисячної По­ловецької орди. Розгромлений Половцями, він з двома воїнами повернувся до Києва. Його військо (800 воїнів) засипане хмарою половець­ких стріл, все погибло: на полі лежать мертві тіла Українців-Русичів.

А 120 років тому військо царя Святослава Хороброго, як твердять грецькі джерела, складалося з 60-ти тисяч добре озброєних воїнів. У Несторовім літописі читаємо, що Україна-Русь «звалася Греками Велика Скитія». Цар Олег Віщий мав могутню кінноту і 2000 кораблів (ча­йок). Якщо кожний корабель мав 16 воїнів, то 32 тисячі їх причалило до Константинополя, не рахуючи тих воїнів, що були на конях. Що ж ста­лося тепер?

22

40. ГРЕКИ ПОСТІЙНО ВТОРГАЛИСЯ на землі Украіни-Руси і свої вторгнення вважали «Божою благодаттю». Коли Українці-Русичі йшли, щоб помститися, вони рекли, що «варвари творять зло». У Нестора- літописця читаємо, що імператор Візантії казав сестрі Анні (нареченій князя Володимира): «Скільки то зла створила Русь Грекам».

Охрестивши Україну-Русь, архиєреї Греко-ортодоксії поставлять її на коліна за великі злочини-гріхи. Князь Володимир перестане робити військові походи. Воїни (навіть сини боярські) будуть посаджені на покуту в монастирях.

«З початку XII віку в Києві є сотні церков, а монахів набралося вже з кінцем XI віку яких кілька тисяч. Сам Печерський монастир числив монахів, як пише «Патерик», 180 люду».

41. У ГРАДІ КИЯ «МОНАША ПОШЕСТЬ». Тисячі монахів: затвор­ники, постники, скопці, стовпники, юродиві, безмовники, схимники. І між ними чимало боярських синів (Ефрем, Варлаам та інші). Князь ме­тушиться, декілька монахів застрелив. Він не може оформити війська, бо молодь затроєна вірою, що «не меч оборонить Київ, а Діва Марія». «Не про земне, а про небесну отчизну Христову дбаємо».

23    

42. СУНЕТЬСЯ ОРДА ТАТАРСЬКА. Хто боронитиме Україну-Русь? Немає волхвів, які вміли підняти внуків Дажбожих в обороні батьківсь­кої віри, речучи: «Не є Русич той, хто боїться вмерти за Русь». Народ з ненавистю дивиться на Греків-єпископів, які до крови карають за при­хильність до колядок, щедрівок, писанок, веснянок.

В'ячеслав Липинський пише: «Проти Татарського напору наші Київ­ські князі не потрафили зорганізувати свого роду христоносного походу. Вони не змогли використати для боротьби за державу всіх культурних, духовних і моральних сил цілого громадянства, цілої нації. Не могли підняти всю Русь во ім'я оборони християнства, бо це християнство було механічно накинуте цим масам державою так само, як оце накидалась їм нова державна організація, що несли з собою (...) Татари. І тому, не маючи глибоких громадських, національних, на місцевій релігії (на рідній Вірі, прим. Л. С.) і культурі опертих коріннів, так швидко упала наша Київ­ська держава». [«Релігія і Церква в історії України», стор. 31, 56 р.]

43. УКРАЇНА-РУСЬ... УПАЛА. Стала рабинею. Платить данину ха­нові Татаро-Монгольської орди. Київський митрополит Кирило 3-ій в 1274 році в книжці «Церковні Настанови» в Україні-Русі повторно накладає прокляття «на народні пісні, щедрівки, колядки, бо вони бісовські, паганські».

По селах жорстоко карають тих, які «держать єщо обичай треклятих язичніков», 6-ий Указ. У язичестві (в національній Вірі) є Українсь­ка свідомість, з якої постає «злочинне думання» (любов до України, її мови, природи).

Архиєреям потрібне стадо залякане, послушне, рабське, боязли­ве, щоб воно було «придалим тільки на обстриження та до тягла». [Ів.Франко, 1881 р.]

«Держання рабів в очах Христа і його апостолів було ділом справед­ливим і натуральним, було інституцією, без якої вони не уявляли собі суспільности, проти якої не протестували, хоч і силкувалися зм'ягчити її тяжість. Для нас саме поняття рабства видається чимось огидним і соромним». [Ів. Франко, 1904 р.]

25                                  

44. У «ЦЕРКОВНИХ НАСТАНОВАХ» читаємо: «Хто колядує «уро­ди, Боже, жито, пшеницю», хай буде проклятий. Колядування походить від скоту, а не від людей». «Хто під час причащання вино з рота на долівку пустить — 40 днів посту на хлібі й воді».

«Перед хрещенням дитини мати не повинна їсти вісім днів ні м'яса, ні масла. І ніхто не повинен їсти разом з тією жінкою, яка народила дитину, вона не чиста. Їй не можна пекти проскуру, цілувати Євангелію, ікону чи хреста».

«А хто неприхильно говорить про «Євангелію», тому анатема». «А хто двома пальцями не хреститься, хай буде проклятий».

45. «ХТО 3 ЖІНКОЮ МАЄ СТАТЕВЕ ЖИТТЯ в п'ятницю, суботу чи неділю, в того народиться розбійник, або розпусник, і такі родителі по­винні два роки щодня бити по 100 поклонів перед святими іконами».

«А хто у піст сміється, грає на сопілці, тому 300 поклонів відбити перед святими іконами». «А той, кому голову стрижуть, вводячи у стан монаха, повинен співати «памилуй мене, Господи».

«Православні, греческою вірою просіяша житіє Русі!» «Радуйся, раб і слуга Пречістой Божієй Матері, ібо она возлюбіла тєбя».

26   

46. АРХИЄРЕЇ СУДЯТЬ І КАРАЮТЬ православних рабів. Архиєреї — пастори Христові. У них ключі від раю й пекла. У них земні розкоші (злототканний одяг і дорогі вина). І в них ханські ярлики (накази). Вони розпусни­ки й мучителі душ людських — і про їхні злочини занотовано в літописах.

«Православні християни, усяка влада Богом дана. Хто проти хана, той проти Господа Христа, Бога нашого». Навчили вірити, що Бога Саваота тре­ба боятися. І почали вірних залякувати Саваотом.

47. ДУМАЮЧІ ЛЮДИ затаюють в душі ненависть до попів (хансь­ких духовних службовців). У хвилини збудження, проклинають їх і їхнє ремесло. Хан Берке прислав баскаків. Баскаки оголосили ханський яр­лик (наказ): «Не буде пощади тому, хто неприхильно ставиться до попа». «Неблагонадійні» були безпощадно биті батогами.

48. ЩОРОКУ ЙДЕ 3 СЕЛИЩ ТОВАР (коні, корови, вівці, кози і ко­жна десята дівчина з села) — данина для хана в Орду, «Кесарові — кесарове». Юнаки, які гнали «товар», звалися «товаришами». (Татар­ське «товар» значить «скот»).

«Ой, наступили та чорнії хмари. Дівоньки, як маківки, беруть вас Татари». У ярлику хана Менгу Таміра читаємо: «Ми жалуємо попів, бо вони справедливим серцем моляться за нас і наше воїнство».

У Татар слово «крестянін» означало «раб»: бо Татари Віру Хрисову вважали рабською. Хлібороби були рабами, і тому й досі в Московитії звуть селян по-татарському «крестянамі».

27   

49. НА БРАМАХ ВІЗАНТІЇ, як знамено перемоги, цар Олег Віщий був прибив щит з Тризубом (гербом України-Руси). Греки-архиєреї в Києві мали ненависть до Тризуба. Тризуб був не тільки державним, а й релі­гійним знаком язичеської України-Руси.

Греко-православіє згадки про Тризуб витерло з пам'яти Народу. Ікона архистратига Михаїла (знамено Греко-ортодоксії) стала гербом Києва і Руси. Це щоб умертвити в Народі почуття національної окремішности. Щоб не було й думок про державне самовизначення.

50. ГЕТМАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ, гетман Мазепа, отамани Січі Запо­різької, Шевченко, Франко, Леся Українка не знали, не знали, що Три­зуб (Три Сутності Світу — Дух, Матерія і Їхні Закони) — герб державної України-Руси (герб Антії-Скитії).

Історик М. Грушевський, відсунувши ікону архистратига Михаїла, ска­зав: «Обійдемося без попів». І в березні 1918 року в Києві був ухвалений Закон, що Тризуб є гербом державної України.

Щоб пригнобити державний герб, архиєреї сьогодні садовлять поверх нього хрест (знак інтернаціональної релігії).

28

52.У 1630 РОЦІ ТАРАС ТРЯСИЛО (гетман Січі Запорізької) під Переяславом веде запеклі бої з Польськими наїзниками. У 1635 році Іван Сулима (гетман Січі Запорізької) узяв Польську фортецю Кодак.

Коли прибули великі з'єднання Польського війська, перед боєм по­стала зрада: були підступом схоплені гетман Сулима і його п'ять старшин.

У Варшаві терор: гетманові Сулимі і його старшинам повідрубува­ли руки, ноги. Четвертували. Та прагнення Запоріжців бути господарем у своїй хаті ніколи і ніким не були переможені.

30    

53. У 1648 РОЦІ СТЕПОВИЙ ОРЕЛ УКРАЇНИ-РУСИ Богдан Хмель­ницький (гетман Січі Запорізької) підняв Українців-Русичів, уярмлених попами і польськими наїзниками, до боротьби за Національну Волю.

І ні один архиєрей в Україні-Русі (ні православний, ні уніатський єпископ) не став по стороні Народу, ні один не підтримав гетмана Бог­дана. Київський православний митрополит Сильвестер Косів (ставле­ник короля Польського) оголосив Киянам, що він буде «під королівсь­кою рукою по-прежнєму». Якщо під час наближення до селища військової частини гетмана Хмельницького піп йшов назустріч з підня­тим хрестом, то пригадаймо: піп таким способом стрічав і загін татар­ського баскака, який щороку прибував збирати данину.

54. ПІД РУКОЮ ПОЛЬСЬКОГО КОРОЛЯ архиєреям православним і уніатським жилося розкішно. Вони були рабовласниками. Мали свою місцеву озброєну поліцію, яка карала непокірних християн.

Іван Франко пише, що монах Ів. Вишенський знав життя в Україні «у всій різнородності його явищ». Він жив в Острозі, Судовій Вишні. Був у Львові, Уневі, Жидичині, Луцьку. Та інших містах і селах України. І жив у печері на Афоні.

Він, як правдивий християнин, жорстоко картав тих, що практику­ють язичество (колядують, щедрують, обмінюються писанками, від­значають Купальське свято).

Він учив, що православний повинен в ім'я Христа уникати веселощів, земних розкошів, не співати пісень про природу й тілесну красу.

31

55. МОНАХ ВИШЕНСЬКИЙ у своїх «Посланнях» пише: «Нехай бу­дуть прокляті владики, архімандрити та ігумени, що поспустошували монастирі і фільварки собі з місць святих поробили і самі тільки зі сво­їми слугами та приятелями в них тілесно мов худоба випасаються; на святих місцях лежачи, гроші збирають; із тих доходів, що надані на Хри­стових богомільців, дівкам своїм вінок готують, синів зодягають, жінок пристроюють, ліберії справляють, приятелів своїх збагачують, карети лаштують, повозові коні ситі та одної масті спрягають, розкоші свої по­ганські справляють».

56. «БЕЗБОЖНІ ВЛАДИКИ замість церковних правил (...), замість богословія, вчаться облесливости, хитрості людської, брехні, щекарства і викрутасів, чортівського пустомельства та лизунства».

«Самі з гістьми своїми пересичуються, а сироти церковні голодні та прагнучі, а бідні піддані в своїй неволі з річного доходу вижити не можуть, з дітьми тісняться, страви собі унімають, боячися, чи їм хліба до будучого врожаю дотягне».

32  

57. «ВИ, ПАНОВЕ БІСКУПИ, сидите на місцях єпископських, але не сидите на гідності й чесноті; пануєте над селами, але над вашими душами диявол панує; зовете себе свяченими, але єсте прокляті; йменуєте себе єпископами, але єсте мучителі.

«Владики, де ви голих зодягали? Чи не ви самі оголюєте їх, з обори коні, вівці, воли у бідних підданих волочите, датки грошові, датки поту і праці від них витягаєте, бідних живцем лупите, оголюєте, мучите, томите.

«На роботу та в далекі дороги без часу, зимою і літом у непогідне врем'я гоните, а самі, як боввани на однім місці просиджуєте, або коли й притрафиться того живого трупа на інше місце перенести, то в коли­сках переносите.

58. «А БІДНІ ПІДДАНІ ДЕНЬ І НІЧ на вас працюють і горюють. А ви, виссавши їх кров і сили, їх працю й зусилля і зробивши їх голими в ко­морі й оборі, своїх шибеників приближених фалюндишами, уторфінами і каразіями (в дорогі убори) зодягаєте. А ті бідолахи піддані навіть про­стої сермяжки (одежини) доброї не мають, аби покрити свою наготу. Ви з їх поту напихаєте повні мішки грошей, золотих, талярів, півталярів, ортів, четвертаків і потрійників, збиваєте суми-суменні, а ті бідолахи не мають навіть шеляга, за що солі купити».

33

59. ІВ. ФРАНКО ПИШЕ, що «Вишенський перший у нашім краю (...) підніс голос в обороні того бідного робочого люду, показуючи панам і владикам, що той мужик — їх брат, а не просто робоча худоба, що він радується й терпить, як чоловік і хоче жити, як чоловік». [Ів. Франко «Ів. Вишенський», 1892-1911 рр.]

На гетмана Хмельницького архиєреї дивилися як на збунтованого Запорожця, який збунтував робочу худобу-холопів, «чернь людську» проти короля (Христового помазаника).

60. НЕ ПОПИ В ЦЕРКВАХ ХРИСТОВИХ, а кобзарі, які розійшлися по степах, закликали Народ кидати працю в панів і архиєреїв. І йти до батька Богдана. Той, хто доводить, що головною причиною повстання Хмельницького була «оборона православія», кривдить світлі прагнен­ня Народу жити вільно в своїй хаті.

Гетман Хмельницький в душі глибоко ненавидів єпископів (земля­ків своїх). Він наказав на зброї (на сокирах — бойових бердишах) викарбувати такі слова: «Я, Богдан Хмельницький, (...) попам Супостатам сим бердишом заграю по їх товстих шиях» (зображення бердиша з цим написом подане у «Великій Історії України» вид. Ів. Тиктора).

34   

61. МОСКОВИТІЯ, ЯК ЖОРСТОКА по своїй природі, мілітарна ор­да, була заснована Ів. Калитою (зятем і лакизою хана Узбека). «Моск­ва основана на крові». [н.м. Карамзін, «і.г.р.», т. 2, стор. 142, 1892 р.] Живе вона з того, що грабує селища мирних сусідніх племен.

І не змінилася вона й за царя Олексія, який попам, як «духовній касті», давав великі привілеї. Попи були землевласниками: у них працювали раби («крєстянє»). І вість про розкішне життя попів у Московитії прийшла до попів в Україну-Русь.

62. АРХИЄРЕЇ В УКРАЇНІ-РУСІ (їхні привілеї гетман Богдан обме­жив) намовляли косацьких старшин, щоб спільно робити натиск на Хмельницького у справі «воз'єднання Малоросії з православним ца­рем Олексієм». Таке «воз'єднання» забезпечить архиєреям в Україні ті привілеї, які мають попи Московитії.

Гетман Хмельницький в душі затаював давню ненависть до Московитії і її татаро-монгольського стилю життя. (Він в минулому брав участь у війні Польщі з Москвою. Мстився за хижацькі Москвинські на­пади на села Чернігівщини. За великі подвиги йому особисто польський королевич Володислав подарив золоту шаблю слави).

35

63. ЗУБОЖІЛИЙ (МУСУЛЬМАНАМИ ПРИГНОБЛЕНИЙ) Єрусалим­ський патріарх Паїсій, відомий як «бродячий монах», агент Московитії і Візантійського патріарха Партенія 2-го, несподівано появився в Києві.

24 грудня він зустрів гетмана Хмельницького біля св. Софії. Виконуючи дане йому доручення, настирливо намовляв гетмана «воз'єднатися з православним царем Олексієм».

(На відомій кольоровій картині «В'їзд Б. Хмельницького в Київ» ма­ляр пишнотно (в білому одінні з піднесеною рукою) намалював цього Паїсія, людину чужу і вороже наставлену до державних справ Україн­ського Народу).

64. ПІСЛЯ ПЕРЕЯСЛАВСЬКОЇ Угоди 1654 року, Москва, маючи Україну як союзника, відважилася почати війну з Польщею. Гетман Хмельницький глибоко переживає, що на Київщині Москалі грабують насе­лення: поводяться, як Татарська орда. А духовенство України підлащується до Московського патріарха, звеличує царя Московитії.

Між полковниками, що вже були під'юджені архиєреями, постають роздори, незгоди. У народі вирує незадоволення на гетмана і Моска­лів. У час глибокого потрясіння в гетмана — нервовий параліч: 27 лип­ня 1657 року перестало битися велике серце великого гетмана.

36 

65. ГЕТМАН МАЗЕПА БУВ ПОЕТОМ, співав і грав на кобзі. Любив мистецтво. Він володів багатими маєтками. «Чому кріпаків не обділив землею?»

Коли б почав обділяти рідних людей землею чи їхнім дітям дарити золоті копійки, він був би підступно убитий агентами Московитії за те, що робить «земельну реформу». Піддобрюється до Народу, щоб об'єднати біля себе. І виступити проти Московитії і її рабовласницької си­стеми, яка освячена Церквою Христовою.

Гетман Мазепа, оплакуючи тяжку долю України (ту «чаєчку небогу, що вивела чаєняток при битій дорозі»), не міг своїх думок виявити Народові і попам, які спільно з Кочубеєм писали на нього доноси Петру 1-му.

66. БУДУЧИ ВЖЕ ЛІТНЬОЮ ЛЮДИНОЮ, Мазепа нездужав. Та, щоб звільнити Вітчизну з ярма Московського, він у 1708 році став союзни­ком короля Карла 12-го.

І ні один архиєрей в Україні-Русі не став по стороні Народу. Вони (єпископи і попи), ставлячи свої особисті привілеї вище долі Народу, в Церквах Христових вдарили в дзвони, що гетман Мазепа став антихристом.

37

67. БУЛА ЗИМА. ШВЕДСЬКІ СОЛДАТИ в армії навчені по-українсь­кому вимовляти слова: «Не бійтеся нас. Ми ваші, а ви наші». Швед, зайшовши до хати, клав на стіл гроші. І просив хліба. Українці (право­славні християни), намовлені попами, накидали на шию петлю, а на голову мішок. І відводили Шведа у штаб до Москалів. Особливо звору­шливо пише про це М. Аркас в «Історії України-Руси».

Не москвинські, а наші (нашими матерями вигодувані сини) архиє­реї, очолені Київським єпископом-малоросом Феофаном Прокоповичем, у місті Глухові скликали «помісний собор» (і до них прибули й де­кілька попів з прикордонних селищ Московитії).

68. ЄПИСКОПИ І ПОПИ, сяючи в позолочених ризах, на соборі плю­вали на портрет гетмана Мазепи. Жезлом (отим, що має дві гадючі го­лови) штрикали в очі. Біля чорних свічок вигукували, що «антихрист Мазепа відправляється в пекло, як ворог Христа».

На площах міст України-Руси зайди Москалі прилюдно катують Мазепинців, які переховувалися в лісах, ярах, погребах, у садибах при­ятелів, і були спіймані. (Попи закликали православних доносити на тих, хто переховує Мазепинця).

У місті Лебедин 900 Мазепинців на площі Москалі колесували: з живих кишки витягали. І четвертували: руки і ноги відрубували. Довер­шували «воз'єднання братніх народів».

38

69. ЗАКАТОВАНИХ МАЗЕПИНЦІВ попи заборонили ховати на хрис­тиянському цвинтарі. І тому їхні тіла вкидали в ями на схилі яру.

На «кладовищі» закатованих мазепинців було чути тихі болючі ри­дання: тайком приходили діти оплакати замученого тата. Приходила наречена оплакати замученого нареченого. Попи оголосили, щоб побожні православні дохлих псів, коней, котів заривали там, де лежать тіла Мазепинців.

У церкві ангельськими голосами співає хор. Лунає «Алилуя» (від «Галилуягв», що значить «слава Єгові»). Біля позолочених ікон горять свічки. З амвону несуться христолюбні слова:

«Православні, наша молитва і піст принесуть славу во вишніх Богові. А свята сповідь приверне нам мир на землі. А святе причастя запевнить нам Боже благословення. Спаситель з небесних висот прийде до нас. Він хоче спочити в наших серцях.

Відомо, що попи тайни, отримані під час сповіді, доносили агентам «Тайної Канцелярії».

39

70. «ЗІ СЛІВ СИЛЕНКОВИХ ВИХОДИТЬ, що архиєреїв добросерд­них не було», пише П.М. Ні, між ними були й милосердні. Наприклад, у попа, який щороку в Церкві Христовій проклинає гетмана Мазепу, у Вели­кодні свята в клуні горами лежали паски, крашанки, сало (дари людські).

І бувало, що піп закличе сиріт, і обдаровує їх. Хто з діток не чемний, тому мне вуха і гнівно каже: «Мазепа ти». (Слово «мазепа» в православних почало мати значення чогось бридкого, відразливого, лайливого).

А хіба це не милосердя? Пухлі матері в 33-му році залишали (щоб ніхто й не бачив) дітей біля дверей райкому партії. Большевицькі комі­сари звозили сиріт до дитячого садка (патронату). І вчили їх співати пісні: дякувати батькові Сталінові за щасливе дитинство.

71. У НЕВОЛІ МОСКОВСЬКІЙ жила наша Вітчизна. Її сини з закути­ми руками йшли на далеку північ. Будували нові Московські «ґарада». І там в болотах складали свої молоді голови.

У Західній Европі вцілілі втікачі-Мазепинці ширили погляди, що Московитія і Україна-Русь — це два неоднакові Народи. Та з цими погля­дами європейські політики не могли беззастережно погодитися. Що ж сталося?

Бо в 1674 році архиєреї Києво-Печерської лаври видали люксусо­ву книгу «Синопсис» («Київський синопсис-огляд») «О начале Слов'яно-Руського Народа» від перших Київських князів і до Олексія, царя Московського».

У «Синопсисі» вчені монахи такі, як наш земляк архимандрит І. Гізель, написали, що Малороси і Великороси один Народ з однією історі­єю. І тепер не Київ, а Москва є столицею всея Русі. І цар Олексій пове­рнув собі Київ, як законну споконвічну прабатьківську вітчизну.

72. І ЦЕЙ _«СИНОПСИС», ЯК ПЕРШИЙ ПІДРУЧНИК з «Історії Ру­сі», був перекладений на грецьку, латинську та інші мови. І з Києва посланий, як дар до всіх королівських дворів, абатств, амбасад, герцогств, міністрів, університетських бібліотек.

«Синопсис» був 30 разів перевиданий. Впродовж двох століть по ньому Західна Европа вивчала історію Руси. Студенти Києво- Могилянської академії вивчали історію своєї Вітчизни по «Синопсису». І просто дивно стає: навіть К. Маркс і Ф. Енгельс (творці нежиттєздатньої доктрини) вивчали історію Русі по «Синопсису».

40

73. В УСПЕНСЬКОМУ СОБОРІ Києво-Печерської лаври висить пиш­на ікона. На ній зображений в розкішних ризах христолюбець архимандрит Інокентій Гізель — головний автор фальшивого «Синопсису». Улю­бленець православних християн.

(Відомий піп Агапій Гончаренко був переслідуваний попами і мос­ковськими жандармами тому, що він (працівник канцелярії Київського митрополита Філарета) «багато знав» про розпусне життя «собратів- видавців «Синопсису»).

У «Споминах» він написав, що жіночий монастир (через вулицю від Києво-Печерської лаври) був зачинений. У монастирі знайдено «незчисленну лічбу дитячих голівок у підвалах, що монахи з монашками рождали байстрюків дітей і тут вбивали їх». (стор. 5).

74. ПІП АГАПІЙ ПИШЕ, що особисто бачив в Києво-Печерській лаврі «зачинених жінок, що монахи держали в своїх келіях для похоті». Монахи вміли грати роль побожних християн. Уміли збирати гроші «на Боже».

П'ять мільйонів золотих рублів ці монахи подарили цареві Миколаєві «на воєнні справи» «тюрми Народів». («Москва — тюрма, ключ від якої зберігається в імператора». [А. де Кюстін, «Россєя в 1839 році»]).

Православні Українці славлять побожні діла монахів Києво-Печерської лаври. Гніваються, що вчені (європейці), вивчаючи історію по «Синопси­су», вважають, що Українці... «тоже русскіє».

41    

75. У 1686 РОЦІ ВІЗАНТІЙСЬКИЙ ПАТРІАРХ Деонисій 4-ий оглянув «Синопсис», присланий йому з Києва. І продав православних христи­ян України-Руси Московському патріархові.

Документ продажі знаходиться в Москві (в музеї патріарха). У документі читаємо такі слова: «Прінято от господіна Нікітіча Алєксєєча три сорока соболей і двісті червоних (золотих): податель же благіх Го­сподь да будєт мздодавєц Вашему державнейшему царствію».

76. УКРАЇНА-РУСЬ «РОЗДІЛЕНА». На правобережжі панують Поль­ські наїзники. Вони обвішані хрестами. Вони, як пише Т. Шевченко, «не пагани, а настоящі християни». Християни в ярма запрягають христи­ян. І ними орють ниву, називають їх «бидлом».

І роблять обмін: один бере пару мисливських собак, а другий йому за собак дає у власність християнську родину (тато, мати, діти, бабуся).

77. «НІ! МИ ЛЮДИ, НЕ СОБАКИ! Кари Ляхам, кари!» — озвався запорожець — народний месник Максим Залізняк. І з народними мес­никами, які покидали плуги і конюшні на попівських і польських фільва­рках, пішов до монастиря. Наказав архимандриту Мелхиседеку «пос­вятити ножі». ... Покотилися по селищах голови Польських рабовлас­ників.

Архимандрит Мелхиседек поспішно повідомив Катерину 2-гу про повстання рабів. Катерина 2-га стривожилася. Не хотіла, щоб «волновалася Малоросія». Архимандрит Мелхиседек (повернувшись з Петер­бурга), прибув до гетмана Максима Залізняка. Цілуючи ікону Діви Ма­рії, давав духовну послугу. І запевняв, що православна мати Катерина 2-га Залізнякові і Гонті хоче помогти. І тому вони повинні піти «на поче­сний обід у штаб полковника Кречетнікова».

78. ДО «ПОЧЕСНОГО ОБІДУ» москвинські офіцери (православні брати) все наперед приготували. Підставили ножі до горла гетмана Максима Залізняка і полковника Івана Гонти. Пов'язали їх. Почали катувати. 780 воїнів Гонтових, які нічого не підозріваючи, вночі міцно спали, були пов'язані. Архиєрей Мелхиседек зник (він не став в обо­роні Гонти і Залізняка).

У Північній Америці почалися явні виступи проти розпоряджень Ве­ликобританії. У 1774 році пролунали слова Патрика Генрі «Воля, або смерть». Щоб Україна-Русь, натхненна Американською боротьбою за незалежність, не звільнилася з Московського ярма, Катерина 2-га ви­рішила повністю роззброїти Українців-Русичів.

43

79. 1775 РІК. НА ЗАПОРІЗЬКІЙ СІЧІ стоїть 20 гармат. 10 тисяч озбро­єних Запоріжців. 15 тисяч — в резерві. Запорізька Січ (тоді єдина в Европі республіка) хоче почати бій з Москалями-ключниками Тюрми Народів.

Москалі, очолені генералом П. Текелеєм, виконуючи наказ православної матері Катерини 2-ої, несподівано підійшли до Січі. «Запорожець зброї не складає. Живим у полон не здається. «Умремо достой­но: так, як умирали наші батьки».

Архиєрей В. Сокольський — духовний батько Запорізької Січі. Він в Церкві св. Покрови щонеділі славить православну матір Катерину 2- гу. Почав цілувати ікону Покрови. І кошовому П. Калнишевському й ста­ршинам ректи: Господь Христос покарає того, хто почне проливати кров православних. Не йдіть проти Божої волі. Думайте про спасіння душі.

80. ЗАПОРІЖЦІ, СЛУХАЮЧИ СОЛОДКОУСТОГО АРХИЄРЕЯ, скла­ли зброю. Їхніх неозброєних старшин Москалі закували в кайдани. По­гнали на довічну каторгу.

Катерина 2-га обдарувала своїх генералів родючими землями Запорізької республіки. Не забула й про архимандрита Сокольського: подарила Пустинно-Миколаєвському монастиреві 1620 десятин, де почали працювати нові раби (полонені Запоріжці проклинали рабську долю і архиєрея Сокольського). І при кожній нагоді тікали за Дунай, де з до­зволу мусульманської Туреччини, постала Задунайська Січ, в якій не було кріпацтва.

На Лівобережній Україні в цей час монастирям належали сотні тисяч десятин орної землі, на яких працювало 160 тисяч рабів (православних християн). Архимандрити і монахи жорстоко експлуатували бра­тів во Христі.

44  

81. РАБИ БУЛИ ЗОБОВ'ЯЗАНІ щонеділі бути в Церкві. Сповідатися, причащатися. І слухати в проповідях славлення Христа. «Православні християни, думайте про Христове спасіння; бісів виганяйте молитвою і постами. І Христос нас всіх проведе до дому Отця, у молитвах просімо Йсуса Спаса нашого. Ісус володіє, перемагає, спасає. Блаженні ті, хто на Христа надіється».

82. ПІСЛЯ ПРОПОВІДІ православні молилися за здоров'я ката-царя, Христового помазанця. І ніхто не мав права перестати бути правосла­вним. Хто проявляв зневагу до православія, був закутий в кайдани. І засланий на досмертну каторгу в Сибір. «Отим Киргизам, отже й там, єй же Богу, лучче жити, ніж нам на Україні. А може, тим, що Киргизи ще не християни?» [Т. Шевченко].

45  

83. СПРАВДІ, «ЧИ НЕ ПОПИ І БІСКУПИ навчили наш Народ бити поклони перед кожним урядом, здаватися на ласку згори, ждати поми­лування там, де належало б упоминатися свого права? Чи не біскупи й попи завсіди спиняли у нас почин яснішої, рішучої і щиронародної полі­тики. Вони добивалися прав і користей для себе, а народові товкмачи­ли, що то буде користь для цілого загалу». [Ів. Франко, 1898 р.]

«Чому іншим Віра Христова не шкодила в державному житті? А для нас вона була руїнником світлих національних починань?» У інших во­на була інструментом, жертвою якого були ми. Детальна відповідь на це питання дана в «Мага Вірі». І в Катехизисі РУНВіри «Навчання».

84. АРХИЄРЕЇ (ТАКИ НАШІ ПРАВОСЛАВНІ і уніатські попи) при до­помозі Віри Христової змосковщували і спольщували Українців в Укра­їні. І за це отримували привілеї, дари: родючі землі, пасовища.

85. «ЧОМУ НАШ ДОБРИЙ НАРОД (і гарний, і працьовитий, і неглупий) впродовж віків був такий безпорадний в боротьбі за національну незалежність? Що придушило нашу душу? Де й коли були зроблені на­ціональні помилки?» — ставлять питання дисиденти, перебуваючи в концтаборах.

Поет-великомученик Василь Стус дає відповідь: «Прийняття християнства з Візантії було помилкою, шкідливою для Українського На­роду», «величезна брила духовного християнства впала на юну душу», «Жертвою православія ми є найбільшою». [«Молода Україна», жовтень, 85 р., Торонто.]

Величезна брила (тяжкий камінь) духовного християнства впала на душу нашу: переслідується вільна думка. Стримується духовний розвиток народу.

46

86. ВІД ГАЛИЦЬКИХ І НАДДНІПРЯНСЬКИХ ПОПІВ не відставали й попи-уніати на Закарпатті. Вони єпархію в Гайдудорозі, де всі були Ру­сини (Українці), ще в 1909 році змадяризували.

І коли б не впала Австро-Угорщина, попи змадяризували б і Мука­чівсько-Ужгородську і Пряшівську єпархію. «Облагороднювали Україн­ців» Вірою Христовою, і за це отримували від Мадяр привілеї.

Коли десь появлявся піп, подібний на Маркіяна Шашкевича чи Агапія Гончаренка, то архиєреї такому попові створювали нестерпні умовини життя. Гончаренко помер на вигнанні. Шашкевич — на Рідній землі з туберкульозу. «Попівство попа Маркіяна Шашкевича ввігнало передчас­но в могилу». [Ів. Франко, 1898 р.]

87. «ЛЕВ СИЛЕНКО НЕ ХОЧЕ ПОГОДИТИСЯ, що Українці були дикими варварами. У 988 році Греки Українцям принесли світло Віри Христової. І зробили їх людьми, ввели їх в коло культурних Народів Европи», — пише Г.Д.

Щоб оправдати чужовір'я, ви чужу матір, до якої молитеся, одягає­те (на іконах) в ризи цариці. Озолочуєте її. А рідну матір навмисне при­нижуєте, називаєте її темною, яка жила «в нетрях поганства». А хто ж ви такі — чиї ж ви сини — кандидати на лоно Аврамове? Хіба ви потомки Ісаака, Ребеки, Рахелі?

47

88. НІ. У 988 РОЦІ УКРАЇНЦІ не були дикими варварами. Українці — потомки Трипільців. Трипільці були першими в Европі творцями Хліборобської культури і цивілізації.

Живучи на багатій землі, вони вміли Її відважно й розумно боронити. І ні Греки, які постійно вторгалися на їхні Землі, ні Іранці, очолені Дарієм, ні Римські легіони не могли їх на рідній Землі поставити на коліна.

І Рим, боючись їхніх мечів, поставив біля їхніх границь оборонні споруди. «Ми єстем Внуки Дажбожі. Ми Русичі». «Той не Русич, хто боїться вмерти за Русь».

89. ГРЕКИ, ПРИНІСШИ УКРАЇНЦЯМ-РУСИЧАМ світло Віри Хрис­тової, їх тим світлом осліпили. У Греків була мета: на Русі знищити Русь. Хіба не осліпли Азтеки, Маї, Інки від того «світла Христового», яке їм принесли іспанські конкістадори-христолюбці Ернан Кортез і Франціско Пісарро?

«А Києво-Могилянська Академія, яка виховувала в Українців любов до рідної мови і розвивала національну свідомість? Її очолювали наші єпископи», пише М.Х.

У містах і селищах стояли пишні церкви і багаті монастирі. У Церк­ві православні чули проповіді про чуда Ісуса Христа, Діви Марії. Про подвиги Жидівських царів, пророків, подвижників. Про Йордань, Єру­салим, Вифлієм, Синай, Єгипетську неволю.

48   

90. УКРАЇНЦІ ПРАВОСЛАВНІ побожно били поклони перед іконо­стасом. Ставили свічки. Інколи дехто в думці ставив питання: а що ж ми за люди? «Біблія» пише, що був хлібороб Яфет. Значить всі ми діти Яфетові?

Ніхто не хотів в Церкві сказати про їхніх царів Божа, Кия, Олега, Святослава.

У 1632 році (отже більше, як 600 літ після хрещення) була заснована перша вища школа в Києві (колегія при Києво-братському монастирі на Подолі), яка в 1701 році була названа Києво-Могилянською академією.

Українські юнаки хотіли в академії почути про історію своєї Батькі­вщини (про Київську Русь). Хотіли довідатися, хто вони є. Та такі, як проф. архимандрит Ін. Гізел (за «Синопсисом») їм казали, що «Київ і Малоросія це законна батьківська спадщина Московського царя».

Проф., єпископ (лакиза царя Петра 1-го) Ф. Прокопович, який органі­зував чин анатеми на гетмана Мазепу, написав твір «Володимир», в яко­му звеличує грецьких архиєреїв. І на сміх виставляє Українців, показує їх (волхвів) людьми глупими. Студенти були зобов'язані лженауку єписко­па Ф. Прокоповича засвоювати в Києво-Могилянській академії.

49   

91. В АКАДЕМІЇ ВИКЛАДАЛИСЯ богословство, піїтика, математи­ка, фізика, географія та інші предмети. І мови — грецька, латинська, польська, німецька, гебрейська та інші.

Щоб раб обманутий, заляканий, неписьменний був смиренним, йо­му треба «благочинно» прищеплювати почуття меншої вартости. До­водити, що він є рабом тому, що «така воля Божа».

І звісно, в раба й мова рабська. Мова «нищих людей» для благородних осоружна. І вона (жива народна Українська мова) в Києво- Могилянській академії була заборонена.

92. Я ТВЕРДЖУ: ПРАМОВА НАРОДІВ Індо-европейських оформи­лася на території України 15-12 тисяч літ тому (в епоху Мізинської куль­тури). Знаємо: Українці — потомки Трипільців. Трипільці говорили мо­вою «Вед». В сьогоднішній Українській мові виразно видно корінь санскриту. Доводжу це на основі «Порівняльного Санскритсько-Англійсько-Українського словника», який я виготовив. І, перебуваючи в Індії, уточнив в інституті Санскриту, Варанасі і департаменті Санск­риту, Ню-Делі. Українська мова є найстаршою сестрою між сестрами (мовами Народів Европи, «сентум» і «сатем»).

50  

93. ЛЮБОВ НАРОДУ ДО МОВИ РІДНОЇ така природня, як любов дитини до матері. «Духовенство хоч само (...) їздило в каретах і справляло золоті та срібні забавки, ніколи не сягнуло до кишені, щоби де заложити Українську школу. Противно, коли Львівські міщани за жебрані гроші заложили Львівську школу і шпиталь, то православний (у Льво­ві, прим. Л.С.) єпископ Гедеон Балабан (1565-1607) виступив як найзавзятіший ворог справи тої національної праці, перехоплював і бив студентів і вчителів». [Ів. Франко, 1898 р.]

Архиєрей Гедеон бачив в Українській мові паганство. Твердив, що для Русинів можуть бути «тільки духовні школи з викладовою мовою грецькою і церковно-слов'янською».

Архиєреї Церкви Христової впродовж віків умертвляли мову Наро­ду Українського. А тепер (як це не чесно) вони (архиєреї) приписують Православію і Католицтву різні придумані заслуги в розвитку українсь­кої мови, культури, національної свідомости. Роблять це з метою прищепити парафіянам думку, що то вони («преосвященні владики») найвірніші сини України, «сіятелі Віри Христової».

51

94. У «БІБЛІЇ» НЕ ОСПІВАНА ПРИРОДА. Митрополит Іл. Огієнко вважає, що «мова грецька, найвеличніша мова світу, мова богів». На­ша Українська мова, «Наша фразеологія, як я вище не раз уже підкрес­лював, дуже часто уосіблена, а це тхне поганством, наприклад, дощ іде, сонце заходить, вітер лютує», пише митрополит Іл. Огієнко. [«Дох­ристиянські вірування Українського Народу», стор. 316.]

У народних піснях («Не світи ти, місяченько», у творах Лесі Україн­ки, Ю. Федьковича, в «Кобзарі» Т. Шевченка («Вітер з гаєм розмовляє, шепче з осокою»), в «Слові про похід Ігоря», в усій Українській літера­турі відчутно тхне «паґанством». Тобто, багатою пісенністю, образніс­тю. (Слово «поганство» в нас запровадили попи для очорнення нашої самобутньої культури).

Унікальними особливостями нашої мови (яка є мовою поетичної ду­ші) ми маємо право гордитися і берегти її, як духовний скарб Людства.

52           

95. У 1784 РОЦІ АРХИЄРЕЙ Самуїл Миславський (Київський мит­рополит) заборонив в Україні в школах вивчати Українську мову: вона «тхне паґанством», «оскорбляє Господа Ісуса Христа».

І дітей в Україні навчали мовою Московською, «по правилам, напечатаним в Москве». Вона виросла на Півночі з язика церковно­слов'янського», і є мовою «ґасударственною».

У 1837 році вийшов в Мадярщині перший журнал-альманах мовою Українською («Русалка Дністрова»). Греко-католицький митрополит у Львові арештував «Русалку Дністрову». Що ж є? Холопською мовою виданий журнал може в холопів розбудити вільне мислення. Може обадьорити їхні почуття. І слово «Русалка» «тхне паґанством».

96. «НАЙЗАВЗЯТІШИМИ противниками Шашкевичевої творчости було львівське католицьке духовенство в особах митрополита Михай­ла Левицького і професора теології Венедикта Левицького». [«Укр. Голо­с», 7 грудня, 1987 р., Вінніпег.]

Католицьке духовенство в зародку придушувало прояви українського життя, щоб йому ніхто не заважав панувати над мислями і почуваннями «стада Христового».

53           

97. Є. ГРЕБІНКА, ІВ. КОТЛЯРЕВСЬКИЙ, П. Куліш, Т. Шевченко, Г. Квітка-Основ'яненко, С. Гулак-Артемовський, С. Руданський, Л. Глібів, Л. Мартович, М. Старицький, В. Самійленко, О. Кобилянська,

Чуючи в Народі поширені пісні й прислів'я («Тікайте, кури, піп іде», «Шкода не велика, що помер владика», «Піп не поможе, як життя не гоже»), письменники знали, що в людей немає любови до попів (руси­фікаторів і полонізаторів). І ніхто з письменників нічого прихильного про попів і єпископів не написав.

54           

98. 2 ТИСЯЧ ПАН-ОТЦІВ ПРАВОСЛАВНИХ в Україні-Русі прода­ли свої душі Сатані: отримували щороку від Московського царя «золотиє дєньгі за обрусенія края». Вони в школах дітей Українських кара­ли, коли вони між собою говорили Українською мовою.

Піп Василь Руданський прокляв свого рідного сина Степана за те, що він пише листи, вірші й оповідання мовою Українською. І цим свого батька-попа принижує перед єпископом.

Не попи і єпископи, а письменники, як духовні провідники, обороняли Народ і його мову. Більшість з них сиділа за ґратами. Страждали в Сибірі. Їм доземний поклін від Народу.

55           

99. РІЙ, ЯКИЙ НЕ ДБАЄ ПРО СВОЮ МАТКУ, гине. Народ, який не дбає про життя своїх діячів і перебуває під покровом духовенства інтернаціональної релігії, вільним не буває.

Народні провідники виходять з гущі Народу. Вони такі мудрі і такі талановиті, як і їхній Народ. Так є: з жолудя не виросте сосна, з яйця орлиці не вилупиться курча.

Є правда: чим більше в Народі освічених людей (правильно освічених), тим вищий його культурний рівень. І тим успішніші його націона­льні провідники.

6           

100. Є ТАКІ ВІДСТАЛІ ПЛЕМЕНА (на їхніх землях в Центральній Аме­риці я перебував), які дають великі суми на Католицьку Церкву. А на освіту дітей своїх їм шкода грошей. «Треба заслужити царство небес­не. Сину, бери мотику і саджай банани. Тобі школа не потрібна».

Українці на православні і католицькі церкви «на еміграції видали за 35 років 482 мільйони долярів. А на університетську науку — п'ять мільйонів долярів». [«Нові Дні», лютий, 86 р., Торонто.]

Якщо у Вільному світі є 1200 панотців (обох церков) і коли кожний з них в середньому отримує 10 тисяч долярів на рік, то Українці, в поті чола працюючи на хліб щоденний, (за 35 років) дали пан-отцям 420 мільйонів долярів. Отже разом — один мільярд.

Знаючи це, Українці хочуть, щоб панотці робили корисну народну працю. Прищеплювали дітям любов до рідної мови, до Вітчизни і її кра­щих синів і дочок.

57   

101. МАМА КАЖЕ: «ДОНЮ, Я люблю, коли ти говориш вірш «Укра­їнка я маленька». «Діти, викиньте своє українське серце на смітник. Тут воно вам не потрібне», повчає о. монс. Д. Ґресько, звертаючись до Українського пласту в Клівленді, пише бюлетень «За Рідну Церкву», орган комітету оборони обрядів і традицій УКЦеркви, серпень, 1966 р. От. Ґресько тому так сказав, що в дітях католицьких він побачив прояв націоналізму (природне почуття любови до Рідного).

102. СУМІВЦІ СЛАВЛЯТЬ, як вірних синів України, легендарних вої­нів УПА. Плекають культ державного прапору синьо-жовтого. У часописі «Вільна Думка» (за 3-тє серпня, 1975 р.) поміщена «Заява» управи Куль­турно-Товариського клубу в Сиднеї (Австралія). Управа пише, що пан­отець Ів. Шевців в Укр. Катол. Церкві 29 червня 75 р. сказав, що Українці повинні бути християнами, а не «синьо-жовтими баранами».

103. КАРДИНАЛ М. ІВ. ЛЮБАЧІВСЬКИЙ навчає, що Українцям «на­віть України треба відректися в ім'я Христа». [журнал «Око», травень, 80 р., Монреаль; «Гомін України», грудень, 80 р., Торонто.]

З пастирських наук ясно, що пан-отці і кардинал є правдивими християнами. Учать любити Ісуса більше, ніж рідну маму. І в ім'я Ісуса відрікатися від України. Церкву православну чи католицьку треба любити більше, ніж рідну Вітчизну.

58      

104. НАЦІОНАЛІСТ (ТОБТО ДОСТОЙНИЙ ПАТРІОТ) любить свою Ві­тчизну більше, ніж Вітчизну Будди чи Ісуса. Англієць є перш за все Англійцем, а потім — християнином, буддистом чи атеїстом. «Німеччина понад все» — німецький національний славень плекає культ Вітчизни.

«Клерикализм не знає рідного краю, а почуття народности вважає витвором злого духа. Він ділить і розрізняє людей тільки після віроіс повідання». [Ів. Франко, 1888 р.] І на клерикализм нарікати не можна: він є таким, яким його зробила наука «Євангелій».

105. ІСУС НАВЧАЄ, що ті, які вірять Йому (тобто християни), пови­нні Його любити більше, ніж свою родину (маму, тата, доню, сина, бра­та, сестру).

«Хто більш, як Мене, любить батька чи матір, той Мене не достой­ний. І хто більш, як Мене, любить сина чи дочку, той Мене не достой­ний». [Маттей, 10,37.]

Правдивим християнином є той, хто в ім'я Христа відрікся від Батьківщини і благ земних. «Не мийся, бо се власть ідольська», «гарна одежа, чистота, тілесна красота — се чортівська спокуса», і монахи жили «не миючись по тридцять літ», «віддані лише одній думці — думці про спасіння душі через умертвіння свого тіла». [Ів. Франко, 1907 р.]

59

106. І ТАКИМИ БУЛИ В НАС перші деморалізатори національної свідомости монахи (Феодосій, Афанасій і багато, багато інших), які не цікавилися долею рідних матерів, батьків, братів. Не дбали про оборону України-Руси, якій загрожували варварські орди.

Хвора монаша ідеологія нівечила молодь. Ослаблювала військову спроможність Вітчизни. Українець перш за все повинен бути християнином, а Українцем може й не бути. Нагадує це науку комісара: «Доб­рим большевиком-комуністом ти повинен бути, а Українцем - не обо­в'язково».

Та сьогодні є в нас такі пан-отці і (єпископи, які на святкових обідах в промовах захоплюють слухачів (висловлюють прихильність до націоналізму). Правда, їхні колеги (архиєреї) дивляться на них як на тих, які не добре орієнтуються в «Євангеліях», або як на тих, що проявляють нечесне ставлення до Віри Христової.

60  

107. З ІСТОРІЇ ЗНАЄМО: В державах Европи була ворожнеча між патріотами і архиєреями. Ворожнеча кінчалася то відділенням церкви від держави, то ув'язненням архиєреїв або патріотів. (Наприклад, Костюшко і ксьондзи).

З погляду Віри Христової правдивими християнами-пастирами є ті пан-отці чи архиєреї, які поборюють в Народі національну свідомість. Патріоти, які вважають себе християнами, і в цей же час пробують Віру Христову підпорядкувати справам Нації, глумляться над Христом, над основами Його науки.

Вони стараються Греко-католицьку і Греко-православну Церкви пе­ретворити у Святилище національної культури, окремішности, духовости, а це значить — розхристиянізувати їх.

Архиєреї і пан-отці явно (і неявно) відокремлюють від церкви Укра­їнські національні святощі, як справу не Христову. Кажуть: «Ми не полі­тики, ми духовні особи. Ми понад національною політикою. Але ми ці­кавимося українськими національними організаціями. І особливо тоді, коли їхні члени є діяльними і жертвенними в нашій церкві».

61

108. Я ОСУДЖУЮ РАСИЗМ. Осуджую націоналізм народу гноби­теля (імперіаліста). І обороняю націоналізм народу гнобленого, як світ­лу силу національно-визвольної боротьби за священне право бути не­залежним господарем на своїй Землі.

Римський папа оголосив, що взагалі «націоналізм — ворог людського братерства». [«Шлях Перемоги», 1 серпня, 1965 р., Мюнхен.] Чому?

Бо «Євангелія» навчає, що в правдивих християн національних ви­явів немає. «Немає Грека, ні Жидовина (...), чужоземця і Скита» (...), але все і в усьому Христос». [Павло до Колосян, 3,11.]

«Немає Жидовина, ні Грека», «бо всі ви одно в Христі Йсусі», «А коли ви Христові, то ви насіння Авраамове». [Павло до Галат, 3,28-29.]

109. СТАВШИ «НАСІННЯМ АВРААМОВИМ», не треба зукраїнізовувати Ісуса. Не треба Ісуса ставити на службу національній політиці. Християнин повинен сповідувати Віру Христову такою, якою вона є. Або перестати бути християнином. Краще чесно відійти від писань Маттея, Марка, Луки, Івана, Павла, Петра, ніж нечесно поводитися з їх­ньою наукою.

Правдивий християнин не може бути націоналістом. Христова Віра інтернаціональна. Правдивий націоналіст не може бути християнином: тобто націоналістом і інтернаціоналістом одночасно.

62

110. АРХИЄРЕЇ, ВИ НАВЧАЄТЕ УКРАЇНЦІВ, що в Світі християн най­більше, що християни справедливі, моральні, милосердні. Отже, бути християнином значить бути кращою людиною. Розумію, чому ви це ро­бите.

Та справді, на світі є тільки 28 відсотків християн. 72 відсотки — вірні інших інтернаціональних чи національних релігій. Життя і мораль­ні взаємини людей в Індії, Японії, Китаї та інших країнах є доказом, що християни, як люди, не є кращі за буддистів, індусів, конфуціоністів, японців.

111. Я НЕ БУДУ ТУТ ГОВОРИТИ про жахливий терор (катування Гонти і Залізняка), майстрами якого були християни. Згадаю тільки один із тисячних подвигів християнського «милосердя» в Україні.

У 1637 році запорожець Богдан Кизим зі своїм синком Богданком і з групою селян-кріпаків ішов, щоб з'єднатися з повстанцями запорож­ця Павла Павлюка.

Християнинові М. Потоцькому, польському наїзникові, вдалося схо­пити довірливого Кизима. У Києві були закопані дві палі (вгорі загост­рені кілки). Ні, «не пагани, а настоящі християни» (Потоцький і його ко­леги) посадили (настромили) на палі Богдана Кизиму. І поруч його синка Богданка.

Страждання тата і сина були болючіші за ті, що на хресті. «Наробив ти, Христе, лиха», «Людей закували та й мордують... Ой, ой, пани, пани- християни». [Т. Шевченко.] Очевидно, між християнами є багато й милосе­рдних людей. У всіх релігіях є люди милосердні і є люди жорстокі.

63  

112. ІВ. ФРАНКО ВВАЖАВ, ЩО Ісус не Бог. І після розп'яття не воскрес. «Христос був не Бог, а такий же чоловік, як другі, котрий упоминався за бідними людьми і за те був замучений і, як умер, то так і оста­вся, і не воскрес більше». [Ів. Франко, «Культура», 1924 р.]

Митрополит С. Сембратович в листі за 1 грудня 1890 року до реда­кції журналу «Дзвінок» написав, що Ів. Франка не можна вважати християнином.

Леся Українка не вважала себе християнкою, тобто «насінням Авраамовим». Вона була Українкою милосердною (справедливо стави­лася до людей). Проявляла повагу до всіх релігій. Любила свій Народ, свою Вітчизну більше, ніж себе. І шанобливо ставилася до культури інших народів.

113. ЛЕСЯ УКРАЇНКА УСТАМИ своєї улюбленої героїні сказала: «Своєї крови я не дам ні краплі за кров Христову». Вона так сказала не тому, що не визнавала Ісуса Богом, а тому, що вона свою кров до краплі віддала за кращу долю рідного Народу. Милосердна Леся цим звеличила себе, свій Народ. І звеличила всіх тих синів і дочок інших Народів, які свій Народ люблять понад все.

64           

114. І Є ТАКІ ПАН-ОТЦІ, яким дорога РУНВіра. Їм хочеться, щоб в Українців була Українська Віра. Один з них сказав рунвіянам: «Якби громада Святині Матері України мені щомісяця давала ті гроші, що я дістаю від парафії, я б став рунвіянином. Проповідував би святе пись­мо «Мага Віру». Наука рідного Пророка мені рідніша за науку юдейсь­ких пророків».

115. РУНВІЯНКА С.С. відвідувала своїх рідних у Львові. І їм оповіла про РУНВіру, про «Мага Віру» й будову Святині Матері України. Старший чоловік уважно слухай, і на його очах появилися сльози. Він сказав:

«Я став атеїстом тому, що мені вже набридли обопільні очорнення між католиками і православними. Вони оплюгавлюють один одного. Сваряться. До очманіння доводять один одному — яка віра краща: право­славна чи католицька? Тобто, яке рабство вигідніше.

Це їх змучує, виснажує енергію їхнього розуму. Вони не здібні до са­мостійної духовної творчости. Вони в тупиці — їм не належить майбутнє.

116. Я ВЖЕ СТАРША ЛЮДИНА. Народжений в Полтаві. У Львові довгі роки Українську мову викладав. І полюбив я львів'ян, як моїх рідних полтавців. Уніати і православні не знають, що діється в душі «атеїста».

Дитина маму любить: ручки до неї простягає. Отак і я душею невин­ної дитини хочу любити Бога свого, свою рідну святу Волю, Правду. І їй довірити таїни душі моєї. Я не вірю у Візантійського Саваота. І Шевченко ж писав: «одурить візантійський Саваот».

І ось там в Америці, як тепер чую, об'явився віститель Віри в Дажбога, щоб значить Українці мали свою Віру, а не з Чужини прийняту. До сліз це мене зворушило. Передайте йому поклін. І скажіть, що його жде Україна».

65   

117. УКРАЇНЦІ (ІНТЕЛІГЕНТИ) є тільки по назві «православні». В дій­сності вони цієї релігії не практикують. Вони не сповідаються, не причащаються, не цілують ікон. Не вірять у воскресіння мертвих, в непорочне зачаття, у вознесіння на небо Ісуса.

Не зважаючи на все це, вони вороже наставлені до католицизму не з погляду релігійного, а національного. Впродовж віків католицизм був інструментом польських королів, які спольщували українців.

Подібне явище (хоч в меншій мірі) є в українців (інтелігентів), які, не будучи практикуючими католиками, в душі чують неприхильність до православія. Втотожнюють його з Москвою, яка прославилася як дру­га Татаро-Монгольська орда.

З цих причин інтелігенція в Україні переживає духовну кризу. Йде до баптистської секти. Шукає істини у філософії Сходу. Та тепер проявляє зацікавлення РУНВірою, як тією спасенною силою, яка покладе кінець многовіковій ворожнечі релігійній. І зріднить і об'єднає сили народу.

66   

118. АГЕНЦІЯ АССОШІЄЙТЕТ ПРЕС повідомила, що в Римі 6-го листопада 87 р. кардинал М. Ів. Любачівський виголосив промову. Він, як «духовний лідер Українців католиків, сказав:

«Ми, католики, простягаємо нашу руку Московському патріархові і ми просимо простити нам. І ми вам прощаємо. Ми всі брати во Христі, і Марія, наша мати, поможе нам подолати всі перепони на дорозі до об'­єднання. Я маю надію, що матиму змогу відправляти літургію подяки за Тисячоліття в моїй катедрі в Україні». [«Дітройт Нюс», 7 листопада, 87 р.]

119. «СВОБОДА» (НЮ ДЖЕРСІ) ЗА 14 листопада 87 р. у статті «Па­тріарх М. Любачівський простягає руку примирення» повідомила, що «Кардинал Любачівський сказав: «Йдучи слідами Христового Духа, простя­гаємо нашу руку прощення, примирення і любови до Російського Народу і Московського патріарха».

Обурений Українець-католик І.Г. написав: «Ми, Українці, простяга­ємо руку любови до Москви, яка зайшла до нашої хати, повісила тата і маму, і мучить братів і сестер в Сибірі?

Чому ти, кардинале, в ім'я Віри Христової так жорстоко перед світом глумишся над душею гноблених Українців?»

67 

120. СПРАВДІ, ЧИ Є ТАКА ГРУПА Росіян в СССР, яка заявила, що Росіяни повинні відмовитися від окупації України-Руси? Поки що не­має, не зважаючи на «гласность».

Кардинал Любачівський, простягаючи Москалям і Московському па­тріархові руку прощення, миру й любови, цим благословляє Московсь­кий окупаційний режим в Україні. І за це хоче отримати право мати в Україні «літургію подяки за Тисячоліття»?

В Україні Церква Христова не стояла по стороні Народу. Її архиєреї служили ханам Татаро-Монгольської орди, служили королям Польсь­ким і царям Московським. «Усяка бо влада від Бога».

121. КАРДИНАЛ ЛЮБАЧІВСЬКИЙ у спеціальному «Зверненні» до Українців-католиків пише, що його слова «викликали деяке збентеження серед наших вірних». І, щоб «успокоїти затривожених людей», заявляє: «Не був я перший з українських владик».

Митрополит Андрей Шептицький «натрудився багато (...) для доб­ра Російського Народу», і «Патріарх Йосиф (...) немає гіркости до Росі­ян». [«Свобода», 28 листопада, 87 р.]

68  

122. СПРАВДІ, МОНАХИ (Василіяни) Українцям у Вільному світі по­давали такі інформації: «Архиєпископ Львівської дієцезії Й. Сліпий є тепер в домі для старих людей у Центральному Сибірі». [«Світло», кві­тень, 58 р., Торонто.]

«Митрополитові Йосипові після засудження пропонували виїхати за кордон, але він відмовився». [«Світло», червень, 60 р.]

Він, митрополит Йосип зробив спробу нав'язати «спосіб життя з комуністичною владою», «вислав був, як відомо, делегацію кількох свя­щеників до Москви, які передали в імени Української Церкви пожертву на ранених війни в сумі 100.000 рублів». [«Світло», лютий, 60 р.]

123. ВОЇНИ УПА ВЕЛИ СВЯЩЕННУ БОРОТЬБУ проти Московсь­ко-сталінської деспотії. У Карпатах і на Волині в засніжених криївках лежали ранені упівці. Не мали грошей, щоб дістати бинти і перев'язати рани. Митрополит Й. Сліпий зібрав гроші по селах в Галичині у вірую­чих матерів і бабусь, які йому давали на Боже. І він ці гроші подарив Москві для «інвалідов отєчєствєнной войни».

Архиєпископ Сліпий — «найвищий духовний провідник», «Первоєрарх України», «найкращий син України». [«Поступ» (орган укр. катол. дієцезії, 4 серпня, 68 р., Вінніпег).]

124. УКРАЇНЦІ — МИТРОПОЛИТИ, єпископи, архимандрити — най­кращі сини України, заслужені національні діячі, оборонці рідної мови і культури, перші борці за Соборну Українську Державу. Очевидно, це неправда. Але такі гасла корисно ширити особливо тоді, коли є грошові збірки на розбудову католицьких і православних інституцій.

69

125. МИТРОПОЛИТ МСТИСЛАВ (СКРИПНИК) в листі до духовенс­тва і вірних УАПЦеркви 20-го листопада 87 року пише, що:

«Необхідні відповідні обставини й атмосфера» і «Наблизити нас до таких обставин спроможна виключно Московська патріархія проголошенням повного права українського народу на автокефальне існування Української Церкви». [«Укр. Вісті», 6 грудня, 87 р., Дітройт.]

Цим листом митрополит Мстислав проголосив себе рабом. А Мос­ковського патріарха Пімена — паном. Жебрає в Москаля прав для УАП Церкви в Україні, окупованій Москвою?

Народ, який має розвинену національну гідність, ніколи не погодиться, щоб чужий духовний лідер давав йому право на незалежне церковне життя. Таке право має моральну силу тільки тоді, коли воно здобуте незалежно від чужих сил. Наприклад, право УАПЦеркви, здобуте в 1921 році.

70

126. ПАН-ОТЦІ (ОБОХ ЦЕРКОВ) щонеділі, стоячи на амвоні, виго­лошують проповіді. Формують думку віруючих. Впливають на їхні почу­вання. Та церковний амвон виявився невистачаючим.

Наприклад, Митрополича Канцелярія Української Православної Це­ркви (Бавнд Брук) пише, що преса грає велику роль. Зокрема та преса, «що її видають асекураційні союзи. Редакційний персонал у цій пресі складається майже виключно з католиків, які старанно пильнують да­ти читачам якнайбільш привабливі інформації про Українську Католи­цьку Церкву», і в цей же час вони «дозують кількість інформацій про Українську Православну Церкву, або й цензурують зміст тих інформа­цій». [«Новий Шлях», 21 листопада, 1987 р., Торонто.]

Якби «редакційний персонал у цій пресі складався майже виключно з православних», то вони б «пильнували дати читачам якнайбільш привабливі інформації про УАПЦеркву і «дозували б кількість інформацій про УГКЦеркву, або й цензурували б зміст тих інформацій».

71

127. АРХИЄРЕЇ, ВИ БЕЗПОСЕРЕДНЬО чи посередньо домінуєте май­же над всіми Українськими часописами, журналами, видавництвами, шко­лами, народними домами, ощадними касами, культурними, науковими і політичними організаціями. І в цьому нещастя Української спільноти.

Варто згадати, для прикладу: єпископ С.С. Ортинський був постарався, щоб слово «Народний» викинути і поставити «Греко-Католицький». Та «правні дорадники УНСоюзу ствердили, що зміна в назві не була законна». Домагання єпископа було причиною розколу УНСоюзу й постання нового союзу, який тепер відомий як «Союз Укра­їнців Католиків — «Провидіння». [Альманах УНСоюзу, 1982 р.]

128. ЯКЩО АРХИЄРЕЇ («НЕ ПОЛІТИКИ», тобто люди «понад наці­ональною політикою») є гегемонами Українського Національного Жит­тя, то це значить, що Український Визвольний Рух — справа не поваж­на. Не здібна до дій міжнародного значення.

Не зважаючи на те, що ви своєю наукою опанували душу й свідомість Українців, ви їм не довіряєте. Церкви, побудовані за гроші Людей Україн­ських в урядах Канади, Америки, Австралії, ви оформили, як матеріальну власність Ватиканської держави. І в цей же час ви кажете, що «Церква — рідна мати наша». «Рідна мати наша» — власність Ватикану?

У Англіканів, Менонітів, Євангелістів, Протестантів кожна Церква є власністю громади.

72

129. МОСКВА (вчора православна, а сьогодні совєтська) так змосковщила і так терором знедолила Українців, що вони вже не вони. У багатьох з них атрофувалося те людське благородство, яке зветься національною свідомістю. Є тільки інстинкти: росте, любиться, бавить­ся, родить дітей, працює, їсть, старіє, вмирає.

Якщо в Українців, що живуть у Вільному світі, розвинена націона­льна свідомість, то заслуга в цьому не архиєреїв Греко-католицької чи Греко-православної Церков.

130. ЇЇ (НАЦІОНАЛЬНУ СВІДОМІСТЬ) виплекали, часто стаючи в опозицію до архиєреїв, Українське Національне Об'єднання, Союз Українських Самостійників, Ліга Визволення України, уряд УНР а вигнанні, Союз Гетманців-державників, Організація Державного Відродження України, Українська Революційно-демократична Партія, Спілка Визво­лення України.

Об'єднання Українських Жінок, Спілка Української Молоді, Пласт, Об'єднання Демократичної Української Молоді, Смолоскип, Товарист­во Української Студіюючої Молоді, Письменники, Поети, Композитори, Артисти, Малярі, Народні Доми, УНСоюз, УБСоюз, НТШ, УВАН та ба­гато інших культурних і громадських установ.

І всім їм на допомогу прийшло ОСІДУ РУНВіри (Об'єднання Синів і Дочок України Рідної Української Національної Віри). Вірні РУНВіри бу­дують Святиню Матері України. Вони є Українцями по походженню і по вірі. Там, де перечислені організації не мають доступу до Церкви, у парафіян української свідомости немає.

73

131. У ПАРЛАМЕНТАХ КРАЇН ЕВРОПИ не сидять у почесних рядах кардинали, митрополити, єпископи, архимандрити. Церква відокрем­лена від Держави.

Є твердження, що СКВУ — модель Українського парламенту. Та коли в Ню Йорку відбувався СКВУ, в Президії в перших рядах сиділи митрополити, єпископи, архимандрити.

І Чужинці (достойні гості на СКВУ) не почувалися зручно. Особли­во ті, що були протестантського віровизнання.

У них було враження, що вони попали не на СКВУ, а на собор като­лицьких чи греко-православних єпископів. І питання: «Українська національна політика (СКВУ) пішла на услугу клерикалам?»

132. «ПОПИ Є ТАКА ВЕРСТВА, З котрою неможливо водити при­язнь, як рівний з рівними. У відносинах кожної партії непопівської до попів можливі тільки дві дороги: або станути проти попів, або піти їм на послугу. Народовці були світською партією, ліберальною. Задумавши привернути попів до народовства, вони зробилися слугами попівст­ва». [Ів. Франко, 1898 р.]

Я вважаю, що не треба ставати проти попів і не треба, щоб вони були гегемонами над усіми ділянками Українського національного жит­тя. Бо це принижує їх і знедолює Українців.

74

133. АРХИЄРЕЇ, В ІМ'Я ГОСПОДА БОГА всеправедного, в ім'я кра­щої долі Матері України звертаюся до вас. Не старайтеся Українські національні справи підпорядковувати своїй гегемонії.

Не огреко-католичуйте і не огреко-православлюйте Українську на­ціональну політику. Не вносьте в її ідеологію чаду релігійної ворожнечі. Не знецінюйте в світі її вартости.

У Державі може вільно існувати ваша Церква, але не може Держава існувати у вашій Церкві. Будьте великодушними. Не створюйте в Світі думку, що Українська Національна політика діє з благословення архиєреїв, які підпорядковані Ватиканові чи канонам Греко-ортодоксії.

134. НІ, НІ, Я НЕ ПРОТИ ГАСЛА «Бог і Україна». Я проти того, щоб величному гаслові давати інтерпретацію шкідливу національній спра­ві. Кароль Войтило (папа Іван Павло) влітку 86-го року видав енцикліку «Славорум Апостолі», в якій об'явив, що «Київ у південній Росії», і що скоро буде «Тисячоліття хрещення св. Володимира Київського, свято­го патрона русских католиків».

Римський папа — непомильний, заступник Бога? Українець, вихований в Католицькій Церкві, на перше місце ставить «заступника Бо­га», а на друге місце — Матір Україну.

Народ, який ту чи іншу Віру, прийняту Чужини, ставить вище волі й совісти Матері Вітчизни, вільним не буває. Усе, що є нижче, не варте того, щоб за нього вмирати: і такий Народ може довгі віки боротися за волю, та боротьба його буде закінчена поразкою.

Бог (Саваот - Господь Народу Ізраельського) і Україна. «Свят, свят, свят Бог Саваот». (Між іншим: католицькі і гебрейські словники твер­дять, що слово «цебаот» (Саваот) значить «воєнноначальник». Бог Саваот був одним з головних богів Юдеї).

Гасло «Бог і Україна» тільки тоді матиме моральну силу, коли Укра­їнці матимуть Українське розуміння Бога: коли між Богом і Українцями ніякий чужоземний авторитет не буде представником.

75

135. І ГАСЛО «ЗА ХРИСТИЯНСЬКУ УКРАЇНУ» шкідливе для Укра­їни. Шкідливе з багатьох причин. Зазначу дві. Перша: якщо за христи­янську, то за яку — православну, католицьку чи протестантську?

В Українців, які є католиками і православними, ятриться стара болю­ча рана. І на неї сипали і сиплять сіль Чужі сили. І ті наші, що їм служать.

«Скільки то крови і сліз пролив наш народ через церковно- віровизнаневий розподіл». [«Новий Шлях», 21 листопада, 1987 р., Торонто.] Справді, Греко-католицизм і Греко-православіє не варті тих рік сліз і крови, що за них пролив Український Народ.

136. ПРОТЕСТАНТИ, які в Европі і в Америці мають силу, охоче підтримали б тих Українців, які борються під кличем «за протестантську Україну — житницю Европи».

Друга причина: Японці, Китайці, Індуси, Американці, Араби, Европейці хочуть бачити в Українській політиці державницьке гасло: «За українську Україну», в якій законом охоронена воля всіх релігійних пе­реконань. Зразком є Канада, Англія, Америка.

Щоб одна релігія не чулася привілейованою, а друга — скривдженою, немає гасел «за мусульманську Америку», «за християнську Аме­рику», «за юдейську Америку», «за буддистську Америку». Є американ­ська Америка. І велична в світі вона тим, що в ній законом заборонена расова чи релігійна дискримінація.

76           

137. ГРЕЦЬКІ АРХИЄРЕЇ десь півтори тисячі літ тому для більшої драматизації ритуалів Греко-ортодоксії одягнули позолочені ризи Зевсових жерців (єреїв). Узяли з храмів Зевса, Аполлона, Артеміди кропило й кадило, обцяцькований клобук (митру). І жезл володаря (кира): пали­цю з двома гадючими головами, яка подібна до символу бога Ескулапа.

Нічого спільного з «Євангелією» (з Вірою Христовою) ці ритуальні знаряддя не мають. Т. Шевченко пише, що «будем, брате, люльки з кадильниць закуряти», «кропилом (...) хату замітати». Чи можна шану­вати Пророка Шевченка, не маючи пошани до Його науки?

138. ПАСТОРИ СТАДА ВІРНИХ Віри Христової в Англії, Німеччині, Норвегії, Швеції, Швейцарії, Голландії та інших країн Европи навіть під час свят одягнені скромно. Вважають себе міністрами (тобто, слуга­ми) Народу.

77           

139. ЧАС ПРИЗНАТИСЯ ПАРАФІЯНАМ (братам і сестрам), що ви архиєреї другого сорту, що стадо Христове, яке ви пасете, складене з хри­стиян другої категорії. Явище це прикре й болюче.

Між іншим, я здивувався, прочитавши в часописі «Праця» [Укр. Катол. Тижневик в Бразилії) за 13.11. 86 р.] в редакційній статті, що «католики латинського обряду часто нас трактують як недолюдей чи католиків нижчої категорії» і «нема жодної проти того апеляції, хіба до пана Бо­га». Здивувався, почувши відважний бунт довготерпеливого раба.

140. ГРЕКИ ПРОГОЛОСИЛИ ВАСИЛЯ (князя Володимира) святим на основі Грецьких канонів. І тому Володимир є Грецьким святим, а не Українським. Українці не мають Українців християнських святих, канонізованих Українською Церквою Христовою: бо ж такої Церкви не було й немає.

Немає Української християнської теології. Тобто, немає Української інтерпретації «Євангелій». Немає українцями створених християнських канонів і ритуалів. Українці вірять в Христа так, як їх навчили пани християни (Греки і Латини). А що ж є?

78  

141. Є УКРАЇНЦІ, які належать до Греко-православної і Греко- католицької Церков, в яких літургія (її форма і зміст), догми, канони, ритуали, інтерпретація Віри Христової і церковні терміни (епітрахиль, парастас, панахида, ризи, панагія, іконостас, парафія, анатема, фелон, антимінс, євхаристія) створені Греками і Римлянами.

Отже, Українці релігійні по-чужому. Їм було впродовж Тисячоліття панами-християнами заборонено творити Українські християнські догми, канони, обряди. Вони досі залишилися християнами-рабами (унтерменшами), яких зараховано до Візантійського обряду («баізентаін раіт»).

Ні Греко-православна, ні Греко-католицька Віра не є Українською Вірою. Між іншим, «Грік Ортодокс Церква» в перекладі значить «Гре­цька Правдиво-вірна Церква». Правдиво вірити і правдиво славити — не те саме.

79  

142. НІХТО НЕ ОЦІНЮЄ ТАЛАНТ і силу Народу по тому, як він в Це­ркві обожнює чужі (грецькі чи римські) ікони святих. Кожний Народ вар­тий у Світі стільки, скільки він приніс користи для Людства: якими свої­ми (а не з чужини позиченими) вартостями, релігійними чи культурними, збагатив духовне життя Людства.

У книжці «Візантія і Україна» митрополит Іларіон пише, що «Увесь наш Український дух, як народу, усю нашу духовну культуру прищепила нам Візантія», «заберіть в Українців православний візантиїзм, і вони ста­нуть голими, як мати народила», «Візантія дала нам віру й культуру».

143. ВІЗАНТІЯ НЕ МАЛА УКРАЇНСЬКОГО ДУХА: вона Україні не мо­гла дати того, чого вона не мала. її архиєреї впродовж віків нищили на Русі скарби культури Русі. Він (Іларіон) по-рабському прийняв чужу куль­туру. І до неї молиться. Він не має духовної сили, щоб побачити хиб­ність своїх поглядів.

Очевидно, якщо вважати Українським духом і Українською культу­рою церковну літургію (службу), іконостаси і ритуали грецькі, то тоді Українці взагалі не мають ні свого духа, ні своєї культури, вони «голі, як мати народила».

80

144. «МИ ГРЕЦЬКЕ ПРАВОСЛАВІЄ ПРИЙНЯЛИ, і воно вже наше рідне», пише мені К.П. Я відповідаю: наше є тільки те, що нами створе­не. Малорос каже: «Та я Українець, але прийняв мову Леніна і Пушкіна, і вона для мене вже моя рідна».

Звати Грецьку Церкву Христову Українською тому, що в ній молять­ся Українці — це те саме, що звати компартію України Українською тому, що в ній є Українці.

Дух і закони в цій компартії, інтерпретація Маркса московські. Коли Українські комуністи (так звані укапісти) пробували Маркса інтерпре­тувати по-українському, Москва їх знищила.

І ви, архиєреї, будете екскомуніковані, коли відважитеся мати Укра­їнську Церкву Христову незалежну від догм, канонів і ритуалів Греко-ортодоксії чи Римо-католицизму. Вас обвинуватять у протестантизмі.

81

145. СВЯТУ ВЕЧЕРЮ на честь 12-ох братів (місяців), Дідуха, що є символом Духа Предків рідних, Щедрий вечір, Щедрівки, Колядки, Ве­снянки, Писанки, Купала ви, архиєреї, впродовж віків жорстоко пере­слідували. Називали виявом «бісовського духа», «нечестивим язичес­твом». Не мігши безслідно знищити Українські обряди язичеські, ви тепер їх експлуатуєте (хіба це справедливо?) для славлення святощів Юдеї, Греко-ортодоксії, Греко-католицизму.

І кажете, що від цього й Віра од Греків прийнята стала рідною Укра­їнською. Отже, обрядність наша, але їй дана роль рабська: у неї форма Українська, а зміст в неї — Чужий.

Нагадує це свято большевицьке: діти у вишитих сорочках обрядово уквітчують портрет Леніна рушником, який має чарівні українські взори. І співають пісню: «Ленін — рідний батько наш».

82

146. ЙДЕ НАСТИРЛИВА БОРОТЬБА за володіння думкою і почут­тям народу. «Ми перебували в темних нетрях паганства, не знали пра­вди, чести, совісти, культури, письма, не мали правдивої віри в Бога. Та після хрещення ми стали заопіковані Господом Христом, ми стали спасенними».

Або: «Ми жили під гнітом буржуазних вислужників отамана С. Пет­люри і гетмана П. Скоропадського. Не мали ми прав людських, жили в тьмі, наша вільна думка переслідувалася. Та прийшла до нас Червона армія, батьком Леніним послана. І визволила Україну, принесла наро­дові волю, народну демократію, і почався буйний розвиток культури. мистецтва, освіти. І в серцях наших живе Ленін».

147. ТОЙ, ХТО ЧУЖЕ НАЗИВАЄ РІДНИМ свідомо, або несвідомо, звик бути рабом. Він не здібний зрозуміти причини своєї рабської долі.

У Святині Матері України на священній годині я сказав: «Якщо твої обряди, твоя культура рабські (славлять Чужі релігійні чи політичні іде­али), і тебе це не ображає, значить ти утратив пошану до себе — охолопився в неволі. Примирився з становищем знеособленого «щасли­вого» раба».

Правда, є такі в нас інтелігенти (виховані в чужих школах), які муд­рують: Українці не здібні бути творцями своїх (самобутніх) духовних вартостей. Не здібні мати Незалежний Духовний Шлях Життя (свою Віру в Бога). І тому повинні себе підпорядковувати законам і ритуалам Греко-ортодоксії і Греко-католицизму.

83

148. ІНШІ 3 ОБУРЕННЯМ ПИШУТЬ: «Оці Церкви, що тепер маємо (Католицька і Православна) гальмують нашу національну справу. Ми бу­демо сильними тоді, коли матимемо «власну українську національно- незалежну православну Церкву», М. В-ний.

Я тверджу: так довго, як довго в Церкві є Грецькі теологія, літургія, догми, канони, ритуали, скільки б ви її не називали незалежною, національною, вона такою не буде.

Коли ви створите Українську Церкву Христову, відкинувши все Гре­цьке, то й тоді її не можна називати духовно незалежною Церквою. Бо ж в ній космологія, богорозуміння, заповіді не Українські, а Юдо- християнські.

Ісус виступив проти Жидівської Національної Церкви (Юдаїзму) і за­снував інтернаціональну Церкву. Ви хочете творити таку Церкву Христо­ву, яка заперечує основні засади Його Віри (тобто, Церкву національну)?

84

149. У ЧАСОПИСАХ ЧИТАЄМО, що коли вторгнулися Татари, то лю­ди зібралися в Церкві біля ікони Спасителя. Молилися. Та Церква зава­лилася од людського натовпу. І людей, і навіть архимандрита і попа при­валила. Мученицький шлях мала наша православна Церква, «рідна мати наша. А скільки Москва замордувала духовників УАПЦеркви?

Уніяти тепер наполегливо голосять, що в 988 році всі християни в областях Римської імперії були католиками, і тому Володимир був като­ликом. З цих причин треба відзначати 1000-ліття католицтва в Україні».

150. «МИ НЕ ХОЧЕМО В КИЄВІ мати Києво-Галицького патріарха, наставленого папою Римським». «Православна Церква — найбільший скарб українського народу», а от «Унія ось вже чотириста років знесилює організм українського народу», голосить в «Різдвяному посланні» митрополит Мстислав (Бавнд Брук). [«Укр. Вісті», 27-го грудня, 87 року, Дітройт.]

В ім'я Правди треба сказати, що православіє, перебуваючи на слу­жбі ворожих сил, вже майже тисячу літ «знесилює організм Українсько­го народу».

85  

151. ІНШІ ПИШУТЬ: були українські комуністи (укапістами називали­ся). Москва всіх в концтаборах замучила. Мученицький шлях мали. Я кажу: укапісти не усвідомлювали, що в Москві твориться нова імперська релігія — ленінізм. Православіє, як інструмент гноблення поневолених Народів, утратило силу. У Народі жила відраза до попів (русифікаторів, жандармських приятелів).

Замість Ісуса в Москві став Ленін божеством. А комісари (політруки) — його жерцями. І той, хто відважується до цього божества прояв­ляти неприхильність, перебуває за ґратами (в концтаборі).

Ніяка імперія не може існувати без божества, перед яким, як перед символом імперської сили, єдности і маєстатности, мають всі без винятку, склоняти свої серця.

У «Мага Вірі» в оповіді «Як двоєвір'я пригноблює духовні сили народу?», я пишу про ленінські ритуали, про імперський культ Леніна.

152. АБО: МОСКВА ЛІКВІДУВАЛА Греко-католицьку Церкву. Багато пан-отців мучаться в концтаборах Сибіру. Протестуймо, вимагаймо прав для нашої Католицької Церкви. Православіє нам в Галичині не потрібне.

«Наша Церква є мученицькою, розп'ятою на хресті. Скільки то за­гинуло нас за Віру Христову». О, це правда, «Котилися і наші козачі дурні голови (...) за віру Христову». [Т. Шевченко.]

(Не всі парафіяни знають, що грецьке слово «киріос» значить «май­стер», «пан», «володар». Саксони з «киріос» зробили «кіріка», а потім — «кірха». Українці «к» вимовили як «ц», і постало слово «цьрки», а потім — «церква», що в перекладі на нашу мову значить «господня», «Панський дім», «кінгдом»).

87  

153. «БУДУЙМО НОВІ КАТОЛИЦЬКІ ЦЕРКВИ, вони дадуть нам Укра­їнську свідомість». Не обманюймо самі себе. Греко-Католицька і Греко-Православна Церкви не можуть Українцям дати того, чого в них немає.

Знаємо: Українці мали багаті християнські Церкви, і в них бідну, бід­ну національну свідомість. «Бо ми мало молилися. Ми мало благали спа­сіння перед чудотворними іконами Ісуса Христа, Діви Марії, св. Варвари та іншими явленими». Пророк Т. Шевченко пише, що «будем, брате, яв­леними піч топити». («Явленими» називаються «чудотворні ікони»),

Стояти на колінах перед явленими, і молитися, не тяжко. Вже сотні літ стоїмо на колінах перед позолоченими образами святих угодників Юдеї, Риму, Греції. Ніхто за таку нашу вірність іконам нас не шанує. На­впаки: глумляться з нашої рабської релігійности. І кажуть, щоб ми «ходи­ли до церкви не тільки в неділю, але кожного дня тижня і щоб стояли тим на колінах поки кров із них піде». [«Укр. Вісті», 11.01/87 р., Дітройт.]

«І ми молимося до Діви Марії, яка поки шли свою силу й любов до нас. Турки наступали й стріли пускали. Та Мати Божа стріли переймала і Турків убивала».

88

154. ЧИМ БІЛЬШЕ УКРАЇНЦІ ЖЕРТВУЮТЬ ЕНЕРГІЇ католицизмові і православію, тим дальше вони віддаляють себе від національних справ. Є такі, які кажуть: «Я працюю для католицької Церкви». «Я пра­цюю для православної Церкви». «Національні справи мене не цікав­лять, вони ж не Божі. У них партійщина, світські сварки».

Шевченко, Франко, Леся Українка не складали поклони до ікон свя­тих Греків, Юдеїв, Латинів. Вони жили для Народу, в ім'я Народу і з Народом. Чи вони достойні, щоб з них брати приклад?

89

155. О, ВСЕПРАВЕДНИЙ ЄДИНОСУЩИЙ ГОСПОДИ, Ти є в Усьо­му і Все є в Тобі, і хай святиться ім'я Твоє, Дажбог! Дажбог є Святою Любов'ю. Дажбог є Святою Правдою.

Усі Народи є дітьми Божими, хоч і вірують в Нього по-різному і на­зивають Його по-різному. В Індусів — Брагма, у Персів — Агура Мазда, в Жидів — Саваот, в Арабів — Аллах, в Українців — Дажбог. Справед­ливий Бог кожному Народові дав щастя називати Його по-рідному.

Бог ніде не сказав, що Українці повинні бути гіршими людьми. Тоб­то, такими людьми, які живуть по-чужому (підлеглі чужим розумінням Бога, чужим догмам, канонам, чужим правилам моралі і суспільних по­рядків).

156. ВСЕПРАВЕДНИЙ БОГ не ділить дітей на панів і рабів, на вибранців і невибранців. Господь ніде не сказав, що свідомість одного Народу має панувати над свідомістю другого Народу. Що культура од­ного Народу має панувати над культурою другого Народу. Що Віра од­ного Народу є кращою, а Віра другого Народу є гіршою.

90 

157. У СВЯТИНІ МАТЕРІ УКРАЇНИ я братам і сестрам сказав: «Бу­ло б спасенно, коли б Володимир, будучи тридцятилітнім монархом, реформував многобожну Віру батьків своїх. І — навіки утвердив Київ­ське розуміння Єдиного Бога.

Було б спасенно, коли б Володимир у Святому Батьківському Заповіті написав для потомків, що жодний Чужий суд (світський чи духовний) на Русі-Україні не має права судити Русича (Українця).

Батько мав право зробити помилку. Але син, побачивши батьківську помилку, не має права не виправити її».

158. ДАЖБОГ ДАВ ЛЮДИНІ ЖИТТЯ. Людина, отримавши життя, зо­бов'язана його Достойністю звеличувати. Благородний син сам є твор­цем своєї долі. Він ніколи не дозволить, щоб його долю чи долю його Народу вирішували Чужі люди (Чужі релігійні, політичні чи військові діячі).

Народи (Японці, Індуси, Жиди) об'єднують себе своїми Рідними Національними Вірами. Їхня духовність збагачує Духовну Скарбницю Людства.

Якщо б всі Народи були навернені на якусь одну Віру, наприклад, Римо-католицьку, постала б духовна стагнація Людства. Не було, не­має і ніколи не буде такого розуміння Бога, яке б визнало все Людст­во. Різновиддя Людства, расове і духовне, благословенне Богом. І є корисне для духовного й тілесного здоров'я народів.

91

159. Я 3 ВОЛІ БОЖОЇ ЗВІСТИВ нове розуміння Бога Єдиного і Всеправедного. Бог Всеправедний дає мені силу, осяює душу мою прав­дивою Вірою. І я з Вірою в Бога, з любов'ю до мого многостраждального Народу споруджую Святиню Матері України — воістину святу Церкву.

І радіє душа моя, бо я бачу: в громаді вірних Святині Матері України є Українці з Карпат, Волині, Гуцулії, Лемківщини, Кубані, Полтавщи­ни, Львівщини — зі всіх земель соборної Вітчизни.

Рідна Віра їх всіх зріднює, оновляє. Між ними зникла вчорашня релігійна ворожнеча. Чуже їх роз'єднувало, а Рідне їх об'єднало. Вони не співають «Боже, нам єдність подай». Бог в Українців єдности не забирав. Єдність Народу сама постає з єдности вірних.

92   

160. «ЧУЛИ ПРО СИЛЕНКА? Він нову правду про Бога проповідує. Не пускайте його до хати, осудіть його! Бо Ісус остерігав: «Я — дорога і прав­да, і життя, ніхто не приходить до Бога, тільки через мене». [Іван, 14,6.]

«Хто не увірує, буде осуджений». [Марко, 16,16.] «Хто не зі мною, той проти мене». [Маттей, 12,30.] Отже, коли ви визнаєте Силенкову Віру в Дажбога, значить ви проти дороги, правди, життя. Ви проти Бога?» — сказав євангеліст рунвіянинові М.Л. (Ню Йорк).

І рунвіянин відповів євангелістові правильно, спокійно й розумно. Для 72 відсотків Людства, які не є християнами, Ісус не є дорога, правда, життя. У Мусульман, Жидів, Японців, Індусів та інших є своя доро­га, є своя правда і свої розуміння Бога, і вони люблені Богом.

93   

161. «ЧУЄТЕ, МІЖ УКРАЇНЦЯМИ ПОЯВИВСЯ Лев Силенко. І при­ніс їм Нову Вість. Не визнавайте його Пророком! Не визнавайте його Віри в Дажбога». «Стережіться фальшивих пророків, що приходять до вас». [Маттей, 7,15.]

«...Постануть Христи неправдиві й неправдиві пророки», «А ви сте­режіться». [Марко, 13,22-23.] То оце Силенко лжехристос, неправдивий пророк. Стережіться його», сказав баптист, загостивши з «Євангелією» до Українця (сповідника РУНВіри) в Оттаві в листопаді 87 року.

162. Я, ЛЕВ СИЛЕНКО, народила мене Українська мати у глиняній хатині, критій соломою. І виріс я на правому березі Дніпра.