Подіям хрещення Русі присвячено!

Зміст:

• Вступ
• Дитинство князя Володимира Святославовича.
• Захоплення Київського престолу та язичницька реформа Володимира.
• Вибір віри.
• Корсунська легенда.
• Хрещення Русі.
• Канони хрещення.
• Культурні наслідки хрещення.
• Висновок.
• Посилання.

Вступ

В 2015 р. православна церква відсвяткувала річницю прийняття християнства на Русі разом із річницею приставленням князя Володимира. Цей одноразовий акт встановлення візантійської релігії на землях слов’ян, вже у відрізок часового виміру міленіум, подається як подарунок нерозвинутим племенам, які приєднались до європейської культури, в яких християнство було універсальною релігією розвинутих.

Крім того хрещення сприяло об’єднанню розрізнених язичництвом руських князів. Ця канонічна версія ґрунтується на одному-єдиному джерелі, так званої «Повість минулих літ», авторства монаха Киево-Печерської лаври Нестора. Очевидно що повість написана через призму Біблійного вчення. 988 роком маємо наступний текст літопису «Благословен Господь Иисус Христос, который возлюбил новых людей, Русскую землю и просветить её крещением святым», це започаткувало саме поняття «Хрещення» та пояснення акту масового, швидкого залучення до християнства всього народу, цілої країни - Давньої Русі. Тим часом крім церковних авторів, факт акту «Хрещення» в світовій історії не висвітлено. Були скудні Візантійські повідомлення від Аноніма Бандурі «У році 6496 [988] був хрещений Володимир, який хрестив Росію»(М. В. Бибиков Когда была крещена Русь? Взгляд из Византии. Древняя Русь в свете зарубежных источников. М.,2003.).

Церковний історик початку XXI століття В. І. Петрушко писав: «Вражаюче, але грецькі автори взагалі не згадують про таку епохальну подію, як хрещення Русі при св. Володимирі» (Петрушко В. И. История Русской Церкви с древнейших времен до установления патриаршества: учебное пособие. 2007).

Варто до цієї начебто епохальної події придивитись поближче, з ракурсу релігійно незаангажованої людини. Такий ракурс дозволяє відкинути нав’язані церковні штампи та визначитись чи отримали землі Русі духовний, політичний, культурний, інтелектуальний зиск. Чи стала язичницька держава та її населення християнами після неканонічного, антихристиянського масового хрещення? Чи міг 26 річний юнак князь Володимир, який не розумівся на богословських тонкощах, охрестити націю з Корсунським зрадником єрейем Аностасом, який не мав достатнього церковного сану для здійснення таких обрядів? Розбивши одну цеглинку цієї багатоповерхової споруди, можливо порушитися цілісність всієї будівлі. Якщо ж хрещення Русі було формальністю, політичною необхідністю, даниною моді чи досягненням Володимиром шлюбних зв’язків, нація продовжує бути язичницькою, не зважаючи на кількість християнських храмів та священиків. Віру батьків не стирають замахом меча над головою, не стає несвідома дитина православною в церкві, яка стоїть на землях капищ, свята які наповнені язичницьким змістом не стали християнськими. Язичники, яких переділи в християнські обладунки, не обернулись рабами Бога Яхве, як ігенералом не стає людина одягнувши генеральські пагони.

Дитинство князя Володимира Святославовича

Зібравши відомості про дитинство Володимира Святославовича, можна провести аналіз стосовно того, що могло вплинути на світогляд майбутнього князя.

Як відомо, його батько - великий князь Київський Святослав, був захисником язичницької віри. Відомі його висловлювання:«Я не зраджую віру своїх Предків»,«Віра християнська – юродство єсть». Мати –Малуша, Малка, була вкрай низького соціального статусу, працювала при дворі княгині Ольги ключницею. Ніяких достовірних фактів її походження не має, щодо родинних зв’язків Малки виносились багато гіпотез, родинний зв'язок встановлено з братом Добринею, помічником насадження християнство в Новгороді.

Завагітнівши Малуша була відправлена з двору в село Будутене (Будятине), чи село с. Будятичи (данні різняться). Це пов’язано з гнівом княгині Ольги, яка таким чином заслала служницю подалі з княжого двору за прилюбодійство. В селі Будутене (Будятине) і був народжений Володимир. Він вважався незаконнонародженим сином Святослава Хороброго. Точної дати народження не збереглось (чи не хотіли зберегти) це може бути пов’язано з досить молодим віком князя як для вершителя релігійних реформ.  В 988 році Володимиру імовірно було 26 років. Орієнтовну дату народження можна вивести з літописця Переяславля Суздальського у якому Володимир помер у віці 73 років в 1035 році (1035-73= 962 р.н.). Чернець Нестор не зазначив дати народження молодшого сина Святослава, але ж якщо йому не було відомо такої важливої деталі біографії хрестителя в 1110 році, як можна сприймати його літопис як історичний довідник? Виходить, що Володимир Святославович охрестив Русь в 26 років, у слов’ян це вважалось досягненням хлопчиком повноліття (оскільки на той час на Русі християнство не було державною релігією, згідно зі слов'янськими ведами людина ставала повнолітньою у 24 роки). В літописних хронологіях рік народження Володимира сильно різниться, християнські науковці наполягають на 956 році народження, і відповідно тоді за хрещення в 988р. Володимиру було 32 роки. Його батько Святослав Ігоревич 942 року народження (літописна хронологія), виходить що в 956 році молодому батьку Володимира було 14 років, який зачав його в 13 літньому віці, а при народженні старшого брата Ярополка Святославу взагалі було 10 років, по скільки після Ярополка був ще Олег,  що фізіологічно не можливо! Все вказує на прихованість достовірного віку хрестителя Володимира. Потрібно вже зовсім не рахуватися зі здоровою логікою, щоб прийняти таку арифметику за історичний факт.

Достовірно не відомо де провів дитинство Володимир до 8 років.

В «Повістьі минулих літ», згадується що в 968 році, під час набігу печенігів на Київ княгиня Ольга закрилася у місті з онуками Ярополком, Олегом та Володимиром. Цю відомість християнські пропагандисти використовують як доказ що Княгиня Ольга привила любов до християнства у Володимира з дитинства, поки Святослав був у військових походах.  Ця теорія невдала з багатьох причин:

- Княгиня Ольга сама хрестилась в Константинополі в 957р. за не зовсім зрозумілих обставин. «Повість минулих літ» подає це як хитрість княгині, яка хрещенням уникла любовних домагань імператора Констянтин VII, який покохав 68-ми літню Ольгу (889 року народження), на ті часи 65-70 років вважалось дуже глибокою старістю. Дивне кохання враховуючи, що Констянтин VII був молодший від Ольги на 18 років. Але найбільше вражає те, що Констянтин VII був офіційно одружений на донці імператора Романа I, Елені Лакапиной, яка народила йому сина Романа II Молодшого. На одній із Візантійських ікон зображено хрещення Ольги, видно, що поруч з нею праворуч стоять патріарх і Костянтин VII, а ліворуч - три жінки, і одна з них - імператриця. До нас дійшов збірник описів церемоніального протоколу візантійського імператорського двору «О церемоніях», де імператор Константин VII особисто залишив докладний опис перебування «Ольги Русской» та ритуалу хрещення, з якого слідує що імператриця Елена була присутня на всіх офіційних прийомах Руської делегації, в честь якої княгиня Ольга взяла собі ім’я в хрещенні. До всього Візантійська церква забороняла багатоженство що виключає легенду прийняття хрещення Ольги з метою уникнення подружжя.

- Княгиня Ольга вважала Володимира незаконнонародженим нащадком, виховувати його не мала наміру тим паче прививати любов до Візантійської віри, це підтверджує історія про зсилку вагітної Малуші в село Будутене (Будятине), чи село с. Будятичи. Ю.Диба та інші науковці, пов'язують гнів Ольги з бурхливою язичницької реакцією, при тому, що вона на той час (962р.) вже як 7 років була благочестивою християнкою. Ольга так любила християнську віру що в цьому ж 962 році з Києва збіг проповідник єпископ Адальберта в місто Либице (Чехія). Відомо що деякі його священодії були вбиті, а сам Адальберта потім став мучеником і святим Адабельтом Пражским.

Вихованням Володимира скоріш за все займався дядько по матері Добриня, так як у звичаях Русі було довіряти виховання спадкоємців членам старшої дружини. За це також може говорити «Повість минулих літ», «Врік6478 (970р.)… І взяли до себе новгородці Володимира, і пішов Володимир з Добринею, своїм дядьком, в Новгород».

- В період з 962 по 989 в Києві була відсутня християнська інфраструктура, проповідники, все що могло виховати Володимира християнином;

- Відомо з «Повість минулих літ» що в Києві, виховувалися крім Володимира, внуки княгині Ярополк та Олег. Не відомо як княгині Ользі вдалося виховати 2-х язичників Ярополка і Олега та одного рівноапостольного святого Володимира в однакових ідеологічних умовах тогочасного Києва. Доказовим фактом приналежності до язичництва Ярополка та Олега є указ 1044р. Ярослава Мудрого викопати останки родичів язичників Олега та Ярополка, хрестити їх кістки і захоронити в Десятинній церкві (Лихач Е. Олег Святославович // Русский биографический словарь : в 25-ти томах. — СПб.—М., 1896—1918)

- Не на користь пропаганди виховання княгинею Ольгою в християнських традиціях Володимира також вказує вік онука. Ольга померла в 969 році, Володимиру на той час було 7 років. Тяжка християнська догматика навряд чи могла бути сприйнята малолітньою дитиною. 

У восьмирічному віці (в 970 році) князь Святослав Ігоревич направляє сина Володимира Святославовича в Новгород. В Новгороді Володимир отримав язичницьке виховання що не відповідає уявленням про любов в науку Христа з дитинства, показав себе старанним учнем. В 972 році в нерівному бою з печенігами на острові Хортиця князь Святослав загинув геройською смертю,залишивши своїх трьох синів без опіки та впливу чужо вірних сил. Ідеологія Святослава що в спільноту європейських держав Київську Русь повинні ввести не християнство, а меч, економічна міць, торгівля, національна єдність,почала стиратися заморськими зайдами.

Захоплення Київського престолу та язичницька реформа Володимира

За літописними переказами синам князя Святослава, після його загибелі Древньоруської держави було замало на трьох, тому вирішили воювати за владу. Не змогли брати розминутися на землях, яка займала територію сучасної Росії, України, Польщі, Білорусії. Тому щоб вибороти собі Київський стіл, Володимир втік до варягів, найняв там військо й повернувся на Русь. З найнятим варязьким військом він спочатку вирушив на Полоцьк, де вбив князя Рогволода з його синами й силоміць забрав його дочку Рогнеду, вже просватану за Ярополка. «Повість минулих літ» так описує цю подію: «Володимир Святославич повернувся в Новгород з варягами… І послав к Рогволоду в Полоцьк сказати: «Хочу доньку твою взяти собі в жони». Той же спитав у доньки своєї: «Хочеш чи ти за Володимира?». Вона відповіла: «Не хочу розуть сина рабині, но хочу за Ярополка». Науковці Е.А. Мельников та Т.Н. Джаксон вбачають схожість відомостей літопису та скандинавської саги «Пасмо про Еймунд» (кінець XIII століття), в якій вирішується питання про володіння скандинавами Полоцькому. Розповідь про таке володіння в 1015-1019 роках історики вважають вигадкою, в основі якого лежить спогад про варязького князя Полоцька. У сазі активним учасником є Регнвальд.

Після захоплення Полоцька, Володимир виступив на Київ, де підступно вбив свого брата Ярополка й забрав його вагітну жону-грекиню. «Повість минулих літ» датує загибель Ярополка і вокняження юного Володимира 980 роком.

Після цього Володимир збудував пантеон на Старокиївській горі ймовірно на знак своєї «перемоги» – братовбивства та взяття Київського престолу. Саме з цією метою він послав Добриню в Новгород, щоб встановити капище Перуна над річкою Волховом.

В історичній літературі це подано як язичницька реформа князя Володимира. Це, звичайно, не означає, що на Русі та в самому Києві не існували капища інших Богів, як наприклад, Велеса на Подолі, Лади на Дівич горі та ін. Тому обмежувати всю давньоруську віру лише шістьма Богами «Володимирового пантеону» не доцільно, адже по всій Русі існували храми й капища багатьом іншим Богам: капища Рода, Велеса, Діви, Мокоші, Триглава, Хорса та ін. Отже, ніякої «реформи» язичництва Володимир не зробив, окрім того, що збудував нове капище (чи будемо кожну нову церкву вважати реформою християнства?). Деякі науковці залишили думку що «реформаторський пантеон Володимира» - це Боги яким поклонялись завойовні Володимиром племена. Щоб підтвердити свою владу він переносив Богів до Києва.

Язичницька реформа (як її називають), це схоже по масштабам з реформою фінансової системи при Володимирі. Реформа заключалась в чеканці монет які мали вигляд візантійських, з власним зображенням і підписом «Владимир, а се его злато». За всі часи археологами було знайдено не більше 10 монет, що свідчить не про реформу, а про задоволення власних амбіцій молодого князя.

Після проведення псевдо язичницької реформи Володимир ще прославився кривавим побоїщем, яке начебто було влаштоване як пожертва Богам.  Після перемоги над племенами ляхів і в’ятичів, він хотів принести Богам людські пожертви, яких навчився у варягів. Отже в око впала родина чужинця Тура, варяга-християнина, який прийшов з Греції з сином. Зрозуміло, що й християнин-літописець прикрашує оповідь про цю нібито «жертву», але вочевидь, хлопець не був принесений у жертву, а разом з батьком був убитий розлюченим натовпом за образу Богів і релігійних почуттів язичників. Саме про це свідчить теологічний монолог Тура, виголошений перед народом, який передає літопис: «Не Боги вони суть, а дерево. Сьогодні є, а завтра вже згнило. Не їдять бо вони, не п’ють, ні говорять, а зроблені вони руками з дерева, сокирою і ножем. А Бог один єсть, що йому служать греки і поклоняються, бо сотворив він небо, і землю, і людину, і зорі, і сонце, і місяць, і дав життя на землі. А сі Боги, що зробили? Вони самі зроблені є. Не дам сина свого бісам». Вони тоді пішовши повідали людям. А ті, взявши оружжя, пішли на нього і рознесли двір довкола нього…і підрубали сіни під ними і повбивали їх…» (ПМЛ, 983 р.). Люди не змогли знести зневаги до рідних Богів і забили палицями злих прибульців. Ніхто не мав права, загостивши до чужих людей, зневажати їхні святині. Хлібороби обожнювали свої жертовники і нікому не дозволяли їх зневажати. Про пожертву Богам тут не може бути речі з таких причин:

- У всіх релігіях визначено: Богу жертвують найкраще - Авраам з каменів створив жертовника, поклав в'язку дров, зв'язав свого сина-первістка Ісаака, і над ним підняв ніж, маючи намір пожертвувати Богу Саваофу. Грецький вождь Агамемнон пов'язав свою дочку Іфігінію, поклав на жертовник і залізним вістрям її заколов - приніс жертву Богу Греції. Ніхто і ніколи не жертвував Богу щось бридке, тим більше ворога свого.

- За язичницьким уявленням русичів кров можна проливати тільки в трьох випадках: у відповідь на пролиття крові, заради порятунку життя, заради надання особливого значення якої-небудь події, як приклад клятви (дозволялося проливати тільки свою кров). Всі інші випадки – це вважалися злочини. Жоден слов’янський язичницький Бог не прийме кров живої істоти, пролиту заради його задоволення.

- Археологія довела, що хліборобські племена, які жили задовго до хрещення Русі, в жертву Богам не приносили ні людей, ні тварин. Хлібороби Богам жертвували зерно, навари з трав, гриби, ягоди, те все, що їм дарувала велика мати-Земля. В українських і білоруських селах в наш час зберігся обряд пожертви перед випічкою хліба. Господині кидають у піч жменю борошна. Це найдавніший сакральний ритуал пожертви, який зберігся до наших днів.

- Грекам літописцям було відомо язичництво яке існувало на їхніх землях. Мисливське життя, бідна земля, безводдя, їх прихильність до вина робило грецькі язичницькі племена особливо жорстокими і схильних до кривавих жертвопринесень, про це яскраво описано в літературі. Це очевидно що греки за допомогою літописців, приписували хліборобам криваві релігійні ритуали, які властиві були грекам.

Байка про святих мучеників варягів Федора та Іоанна, слугувала для виправдання хрещення Русі. Дикі язичники приносили людей в жертву, щоб підлизатися до своїх Богів, так як мали віру «нечисту», «кроваву», і тут християнство з Візантії.

Вибір віри

Після походу на Болгар, за результатами якого був укладений мир, Володимир повертається до Києва. З цього часу фанатичний реформатор язичництва, представляється літописом «ПМЛ» як шукач правдивої віри.

До Києва приходять іноземні пропагандисти вір, пропонуючи на експорт своїх Богів, які правдивіші за місцевих, слов’янських.

Прийшли болгари магометової віри, і кажуть «Увіруй в закон наш і поклонися Магомету», і повідали Володимиру про вчення Магомета. Володимир вислухав їх, і сказав що йому було не любо «обрізання і утримання від свинного м’яса а про пиття сказав так – Русь есть веселие пить: не можем без того» «ПМЛ».

Прийшли іноземці з Риму і сказали: „Прийшли ми, послані папою“, і сказали Володимиру „ Земля твоя так ж, які наша, а віра ваша не похожа на віру нашу, так як наша віра — світло; клянемося ми Богу, який створив небо и землю, зорі і місяць и все, що дихає, а ваші Боги — просто дерево». Сказав на це Володимир "Ідіть, звідки прийшли, бо батьки наші не прийняли цього"

Прийшли пропонуватися хазарські євреї и сказали "Чули ми, що приходили болгари і християни, навчаючи тебе кожен вірі. Християни ж вірують в того, кого ми розп'яли, а ми віруємо в єдиного Бога Авраама, Ісаака і Якова ".І запитав Володимир: "Що у вас за закон?". Вони ж відповіли: "Обрізатися, не їсти свинини і зайчатини, дотримуватися суботи". Він же запитав: "А де земля ваша? ". Вони ж сказали: "В Єрусалимі". А він запитав: "Точно вона там?". І відповіли: "Розгнівався Бог на батьків наших і розсіяв нас по землях за гріхи наші, а землю нашу віддав християнам". Сказав на це Володимир: "Як же ви інших учите, а самі відкинуті Богом? Якби Бог любив вас і закон ваш, то не були б ви розкидані по чужих землям. Чи й нам того ж хочете? ".

Потім прислали греки філософа до Володимира, який звів наклеп на болгар магометової віри, сказавши «Їхня віра оскверняє небо і землю, і прокляті вони понад всіх людей, уподібнилися жителям Содому і Гоморри, на яких напустив Господь палаючий камінь і затопив їх…». Почувши про це, Володимир плюнув на землю і сказав: "Нечиста ця справа". Покритикував грецький філософ інших приходьок, розпочав сказ про свого Бога і про неспроможність язичницької віри батьків князя, Володимир сказав «Радий слухати». Вислухавши, Володимиру розповідь запала в серце, як написав Нестор. І дав філософу багаті дари, відпустивши з великою честю.

На думку Е.Е. Голубинського і А.В. Карташева ця повість не містить в собі нічого істинного, вона є пізнішою вигадкою і при тому не російською, а грецькою. В цій легенді всі слова, сказані посланниками вір і самим Володимиром, є очевидно вигаданими та літературно прикрашені,так як Нестор літописець писав повість близько 1110-1118 року, а події відбувались 986р. Літописець жив 125 років потому, і ніяким чином не міг чути того, про що вони говорили, навіть якщо б він служив літописцем при дворі, не кажучи вже про опис емоцій князя Володимира (Володимир плюнув на землю; Володимир зітхнувши сказав; Володимиру запало в серце і т.п.). Те, що літописцю могли передати сучасники Володимира, це лише загальний зміст події, в усній формі, так як писемності за переконанням самих християнських пропагандистів не було.

Опис оцінки вір великим князем виглядає примітивно, з підходом неосвіченої людини, що може протиречити освітньому рівню який Володимир отримав в Новгороді та як першої людини Київської Русі. Мусульманську релігію болгар, він відкинув нібито через заборони пити вино і необхідності робити чоловікам обрізання. Болгари магометової віри – це Волжські Булгари які прийняли іслам в 922 році, таким чином вони заручилися військовою підтримкою арабів. Державною релігією Волжських Булгар було об’явлено  іслам ханифитского толку (мазхаба) – це найбільш м'яка, толерантна і ліберальна форма ісламу, яка була створена для мусульман неарабів. Засновник ханифитского мазхаба – Имам Абу Ханифа, дійсно здійснював умови допустимі послаблення і полегшення норм ісламу.  Обрізання наприклад було не обов’язкове, а культура ісламу вливалась в місцеву культуру, на умовах поваги до уставлених традицій. Грецький літописець Нестор, святий Римсько-Католицької церкви, мав обмежені відомості про віру Волжських Булгартому і написав що знав, а в кінці додав «Та іншу всяку брехню казали, про яку і писати соромно», маючи на увазі розмову болгар магометової віри.

Німецьким католикам Володимир відповів просто: "Ідіть, звідки прийшли, бо батьки наші не прийняли цього". А юдейську віру Володимир відкинув через те, що він не хотів, щоб Київська Русь втратила свою землю, так само як і іудеї. В цьому місці є ще один доказ не історичності та пізнішого написання літопису. Юдеї говорять Володимиру, що їхня земля «була оддана християнам», у той час як в період другої половини Х-го століття Єрусалим знаходився під владою Арабського Халіфату та потрапив до рук християн лише в 1099 році, після Першого хрестового походу.

Всю цю історію вибору віри Володимиром можна знайти в більш ранній легенді 790р. вибору віри юдейським каганом Обадієм, яка описана в «Книзі Хазара» автора Єгуда Галеві (бл. 1075 – 1141р.). Про це існує легенда: представники трьох релігій у розмові з каганом зуміли довести, що юдаїзм є витоковою релігією як для християн, так і для мусульман. Це переконало Обадію прийняти юдаїзм, а за його прикладом перейшли в юдаїзм і всі знатні особи каганату, що нібито спонукало й увесь народ наслідувати приклад своєї верхівки. Отож, легенда, відома нам з Літопису Руського та «ПМЛ», виявляється далеко не оригінальною. Київська Русь, у певному сенсі, перебрала спадок Хазарського каганату, після завоювання Святославом, можливо з легендою про вибір віри. Вона була типовою фольклорною прикрасою в літературі свого часу, і не має нічого історичного. Крім того, відомо значну кількість первосвящеників які проводили духовно-релігійної пропаганди серед слов’янського язичницького населення Русі, Адріан ІІ (867–872), Іоанн VІІІ (872–882), Іоанн ІХ (898–900), Анастасій ІІІ (911–913), Іоанн Х (914–928), Лев VІІ (936–939), Агапіт ІІ (946–955), Іоанн ХІІ (955–964), Бенедикт VІІ (974–983), Іоанн ХV (985–996) – що свідчить про освідченність княжих дворів про християнську релігію.

Згідно «Повісті минулих літ», після спілкування з місіонерами, Володимира вирішив провести «випробування вір»: «Обрали мужів славних і розумних, числом 10, і сказали їм: "Ідіть спершу до болгар і випробуйте віру їх». І вони мужі славні і розумні, почали ходити по чужих землях, і чужих людей питати: "Яка віра краща? І чужинці радили послам русичам від них віру (мудрість) прийняти і прийнятій вірі (мудрості) себе підпорядкувати.

А яку ж розумну мету мало з боку Володимира відправлення посольства дивитися незрозумілі і безглузді для непосвяченого спостерігача дії? Ви ідіть і подивіться, у якого народу краще відбувається служба. Що це означає? Веселіше? Пишною? Невже Володимир міг у чомусь подібному вважати найкращу віру. Як великому князю могло прийти в голову судити про достоїнства тієї чиіншої віри за обрядами, зовнішнім умовним діям, які самі по собі не мають значення і які для людини залишаються незрозумілими і не можуть дати ні найменшого поняття про віру. (Голубинський Є.Є. 1997)

І зачаровані були посли прийшовши в грецькі церкви. «І прийшли ми в грецьку землю, і ввели нас туди, де служать Богові своєму, і не знали - на небі чи на землі ми: бо немає на землі такого видовища та краси такої, і не знаємо, як і розповісти про це» (ПМЛ).

Отже перемогла краса золотих принад, срібних іконостасів, самоцвітів на рясах священнослужителів. Задурманені були посли запахом ладану і запаморочливо-чарівним горінням свічок.

Історія з вибором віри Володимиром вражає своєю святою простотою, одночасно з історичними неточностями, плагіатом та літературними перебільшеннями висновок напрошується сам за себе.

Корсунська легенда

Ні одне свідчення про введення християнства на Русі у вітчизняній літературі не обходиться без цікавої розповіді про похід князя Володимира на Корсунь.

«І коли прийшов рік 6496 (988), пішов Володимир з військом на Корсунь, місто грецька, і зачинилися Корсуняні в місті» (ПМЛ). Як відомо, князь Володимир осадив Корсунь з метою досягнення шлюбних зв’язків з візантійською царівною, сестрою імператора Василія II. Хоч на той час Володимир мав вже 4 дружини (Олова, Рогнеда, Малфрида, Аделья) та 10 дітей (Вышеслав, Изяслав, Ярослав, Всеволод, Добронега-Мария, Святослав, Мстислав, Станислав, Судислав, Позвизд).

Корсунь був добре укріпленою фортецею, і тому навіть кількамісячна облога міста не дала Володимиру яких-небудь результатів. І раптом військова вдача посміхнулася йому: корсуньский грек, православний піп Анастас зрадив своє місто, пустивши стрілу до князя с запискою «Перекопай і перекрий воду, йде вона по трубам за тобою з сходу». В подальшому Анастас Корсунянський, що зрадив місто, досяг високого становища при дворі князя, ставши одним із засновників Десятинної церкви в Києві. Після смерті Володимира перебіг в 1018 до польського короля Болеслава. Не зрозуміло з яких причин древнім історикам необхідно було чорнити важливу церковну фігуру? Питання залишаться дискусійним.

Володимир почувши про православного зрадника, звів очі до неба промовивши «Збудиться – сам хрещусь». І збулося, жителі самі відкрили ворота фортеці на милість завойовника, знемігши від спраги.

Однак сучасні археологічні дослідження змушують сумніватися в тому, що все було дійсно так. Як це ясно тепер з розкопок, у більшості дворів (у всякому разі в кожному кварталі міста) були цистерни з дощовою і колодязі з ґрунтовою водою, хоча і дещо солонуватою, але цілком придатною для пиття.Крім того, вода подавалася в місто не по одній, а по декількох прихованим в землі водопровідних трубах і до того ж з різних місць. Навряд чи міг Володимир всі їх виявити і зруйнувати. Історичний факт: За всі часи існування держави Херсонесу-Корсуню (дата заснування 422/421 роках до н. э.) жодного разу ворогу не довелося вступити в міські межі, крім простецького захоплення в 988 році.

Падіння Корсуня відображено лише в давньоруських джерелах, за винятком єдиної згадки про цю подію сучасником, візантійським істориком Левом Дияконом.

Відсвяткувавши перемогу, Володимир взявся диктувати свої умови царям Візантійським Василію ІІ та його брату Констянтином VIII: «Ось взяв вже ваше місто славне, чув що маєте сестру дівицю, якщо не віддасте її за мене, то зроблю столиці вашій те ж, що і цьому місту "(ПМЛ). Не бажаючи проблем царі вирішили віддати сестру за князя, але з умовою «"Хрестись, і тоді пошлемо сестру свою до тебе "(ПМЛ).

Майбутню 5 дружину Володимира Святославовича, царівну Анну в супроводі духовенства доставили в Корсунь і почали готувати до заміжжя. Але тут біда, розхворівся князь, втративши зір й не знав що робити. І сказала цариця "Якщо хочеш позбутися хвороби цієї, то хрестися скоріше», так і сталось, під час хрещення прозрів. Багато з дружинників, побачивши це, хрестилися самі. Після цього взяв царицю, та попа Анастаса, і священників корсунських з мощами святого Климента, і Фіви, взяв сосуди церковні та ікони, Корсунь віддав грекам як викуп за царицю, а сам повернувся в Київ.

Цікаву версію корсунського хрещення висловив історик А. Г. Кузьмин в своїй книзі «Початок Русі. Таємниці народження російського народу», що князь Володимир та його дружина хрестилися в Корсуні за аріанським християнським обрядом, що було єретичним відносно сучасного католицизму та православ’я. Справа в тім, доводить історик, що на той час у місті Корсуні існувала домінуюча і впливова богумільська община, яка практикувала аріанський обряд. В 325 р. на Першому Нікейевському соборі аріанство було остаточно засуджено як єресь, а засновник присветр Арій був відправленій в заслання, однак залишалось довгий час впливовою сектою, яка не припиняла своєї традиції та переродилася в сучасні напрямки християнських секти свідків Єгови, ряд адвентистських церков і п'ятидесятницьких церков. Істория Таврики свідчить про безперервну практику засилання в місто опальних церковних ієрархів. Аріанство було переслідуване і найшло свого прихистку на задвірках римської та візантійської імперії в місті Корсуні.

Священики – аріани з плином часу стали священиками – корсунськими, які за літописами хрестили Володимира в церкві святого Василія «Єпископ же корсунський з царициними попами, оголосивши, хрестив Володимира» (ПМЛ), а потім і Київ.

Зрозуміло чому у цій ситуації офіційний Константинополь вирішив “промовчати” і не згадувати про акт хрещення авторитетного на міжнародній арені київського князя, щоб не змушувати себе визнати його єретиком - аріанином. При цьому Володимира візантійська церква признала «святим рівноапостольним» лише у другій половині XIII століття, хоча ніяких документальних свідчень про його канонізацію немає. Перша згадка про день пам'яті святого рівноапостольного Володимира згадується в богослужебних книгах XIVст.

Захоплення грецького міста Корсунь та хрещення князя описуються в рамках агіографічної традиції, з супутніми чудесами для підняття градусу віри, та типовими літописними вигадками. До цього висновку прийшов ще на початку XX століття російський вчений А. Шахматов. Фабрикувалась легенда служителями Десятинної церкви, які були вихідцями з Корсуня, і, на думку А. Шахматова, з'явилася не раніше 70-х років XI століття. Про грецьке походження Корсунської легенди свідчить наявність грецьких слів, розкиданих по різних літописним і житійних джерел: "Кубара", "лимен", "Василісca", гора "Лікофрос", і навіть язичницький Бог Перун одного разу називається Аполлоном. Про те, що автори Корсунської легенди були вихідцями з Корсуня, свідчить також добре знання топографії Херсонеса. Якщо авторство грека-Корсунянина не викликає сумніву, то причини появи цього наполовину вигаданого розповіді породжують суперечливі думки.

Православна церва, завжди приділяла велику увагу Криму і, зокрема, Херсонесу (Корсуню). Церковні діячі не раз висловлювали бажання зробити Крим "російським Афоном", так як "тут є все, що пробуджує «богодумство». Саме з Корсуня почалося легендарна подорож апостола Андрія Первозванного. Тут просвітник всього слов’янства Кирил в 860р. вивчив єврейську мову, самаритянські письмена, а поряд з ними «Руські» письмай мову. Звідси, де кінчався шлях "із варягівв греки", вчить церковна історія, йшли численні візантійські "крестители" російської землі. З благословенного Криму почалася експансія християнства на Русь.  На цій підставі сучасному Херсонесу відводилося друге після Візантії місце в історії прийняття християнства Руссю, а церковні історики оголошували його "колискою християнства на Русі".

4 грудня 2014 президент Росії Володимир Путін у своєму щорічному посланні Федеральному Зібранні заявив, що для Росії Корсунь (Херсонес) «має величезне цивілізаційне і сакральне значення, як Храмова гора в Єрусалимі для тих, хто сповідує іслам чи іудаїзм». Окупація Криму це хрестовій похід звільнення Святої землі і Гробу Господнього з рук бандерівської хунти, «корсунська легенда» яку Україна так плекала ідеологічно обернулась проти неї.

Хрещення Русі

Навернення країни в нову віру, як свідчить літопис, почалося з того, що князь Володимир "наказав перекинути ідолів - одних порубати, а інших спалити. Перуна ж наказав прив'язати до хвоста коня і волочити його з гори по Боричевому узвозу до струмка і приставив дванадцять мужів колотити його жезлами ...Коли волокли Перуна до Дніпра, оплакували його невірні, так як не прийняли ще вони святого хрещення, написав літописець. У Києві на тому місці, де стояв ідол Перуна, князь поставив церкву святого Василія, в честь себе, а ім'я Василь (Базилій) Володимир прийняв по хрещенню, мабуть, на честь свого шурина, Василя II Болгаровбивці – який прославився осліпленням 15 тисяч полонених болгар.

Політичне шоу з побиттям рідних Богів яке влаштував юний Володимир, мали явні ознаки деїциду - жорстокої боротьби з Богами, що супроводжувалося знищенням храмів, статуй, священослужбовців. За В.Шаяном, як правило, деїциду передує етноцид - політика знищення етнічної чи національної ідентичності, самосвідомості народу. Наслідки етноциду України-Русі цілком ясно окреслив наш Пророк Тарас Шевченко у вірші «Розрита могила»:

Степи мої запродані
Жидові, німоті,
Сини мої на чужині,
На чужій роботі.
Дніпро, брат мій, висихає,
Мене покидає,
І могили мої милі
Москаль розриває...

Цей важливий досвід деїциду який є підґрунтям етноциду та дитинцем релігійної нетерпимості в історії слов’янства залишається за межами сучасного наукового осмислення.

Після своєрідного очищення міста від язичництва киянам було наказано всім з'явитися до річки для хрещення. "Якщо не прийде хто завтра на річку - чи то багатий чи бідний, чи жебрак або раб - буде мені ворогом"(ПМЛ). Таким чином можна стверджувати, що з цього моменту язичництво було оголошено забороненою вірою і переслідувалося владою. Привертає увагу поняття «раб». Поняття «раб», «рабство» в давньоруському лексиконі не відоме, адже не існувало і рабства. Яку б ви не відкрили книгу про Давню Русь, написану іноземцем-очевидцем, всі автори обов'язково це відзначають, дивуючись, що закон русичів забороняє торгівлю людьми і застосування рабської праці. «Повість минулих літ» нав’язувала поняття «раб», «рабство», наприклад описувалося як князь Ігорь одарував греків «хутром, рабами і воском», взагалі слово «раб», «рабство», в літописі використано близько 30 разів.   І наші історики, неодмінно виходячи з притягнутих за вуха класових позицій, прирівнюють російську челядь або до рабів, або до феодальних кріпаків. Все це може підтверджувати фальсифікацію цієї історії з більш пізнім дописом літопису.

Через півстоліття київський митрополит Іларіон говорив, що «не було ні одного же хто противився його благочестивому віленню». В історичній праці російського історика Василя Татіщева, один із літописів на який він посилався, була така оповідь про хрещення в Києві: "Инии же нуждою последовали, окаменелыя же сердцем, яко аспида, глухо затыкаюсче уши своя, уходили в пустыни и леса, да погибнут в зловерииих". А вже митрополит Іларіон (Огієнко) писав: «Треба думати, що хрещення поза київської України розтяглося не на один десяток літ; нову віру таки густо полито кров’ю українського народу, що боронив батьківську віру... У нас, звичайно, прийнято думати, ніби християнство легенько заводилося собі серед українського народу. Справа була ніби так, що князь Володимир наказав охреститись, а вдячний народ зараз же відцуравсь віри батьків і прийняв християнство. Насправді ж справа відбувалася зовсім не так. Мирного прийняття християнства не було, народ завзято боронив свою віру, скрізь були бунти, й часто доводилося хрестити народ у власній крові його, доводилося хрестити його вогнем і мечем...». Бачимо що навіть найвищі церковні посадовці не можуть заперечити, що охрищення майже всіх народів відбувалось насильницькими методами, часто супроводжуючись кривавими розправами з непокірними, спаленням язичницьких святинь, статуй Богів, руйнуванням традиційних народних храмів. Тому ми спеціально подаємо опис християнізації України-Руси, зроблений саме християнським священиком, щоб не викликати негативної реакції на відверто правдиві факти.

Зібраних людей заганяли в річку і над ними піп Анастас за допомогою корсунського аріанського кліру здійснював обряд хрещення. Певно що це було трагічним видовищем. Над загнаними в воду переляканими людьми грецькою мовою проголошувалися незрозумілі заклинання. Після цього їх випускали на берег уже як християн!«І було видно радість на небі і на землі з приводу стількох спасаємих душ» - бачив це в своїй уяві Нестор.

І наказав Володимир рубати церкви й ставити їх по тих місцях, де колись стояли кумири. Чому на місцях і капищах слов’янських кумирів? Це ж місця заблудших ідолопоклонників, вони були ворожі прибулим хрестителям. Нестор дякуючи Господу писав «Визволив нас від ворогів наших, тобто від язичницьких ідолів» (ПМЛ). Підтвердження літописами будівництва храмів з церквами на місцях ворожої релігії, може говорити тільки про одне: Християнські священики визнали реальну святість традиційних язичницьких місць,понять старого культу та призначаючи християнські свята приблизно в ті ж дні, до яких пристосовувалися раніше свята язичницькі.

Верхівка Київської Русі насаджувала християнство насильницьким шляхом. А піп Анастас як глава російської церкви і підпорядковане йому духовенство при цьому користувалися всяким випадком, щоб ще й образити релігійні почуття віруючих язичників. У Новгороді, наприклад, прибувши хрестителі публічно і нахабно почали руйнувати священні місця, власноруч бити й рубати ідола Перуна, якого потім наказали самим новгородцям "стягти і кинути в Волхов". Для того щоб показати повну перевагу християнського Бога над язичницькими, повеліли тягнути Перуна по дорозі, яку попередньо вимазали людським калом «"И Перуна посече, и повелевлещи в Волхове; и поверзшеужи, влекаху его по калу, биюще жезлеем: и заповеданикому же нигде же не прияти"(«ПМЛ»).

Русь не звикла до такого блюзнірства. Вона не знала релігійних переслідувань, а тим більше образи релігійних почуттів. Новгородці на своєму віче одноголосно вирішили відмовитися від хрещення і поклялися не допускати злонравних церковників на іншу, головну сторону міста, зруйнували міст через Волхов і взялися за зброю.

Щоб зломити їхній опір, воєвода Добриня, який десять років тому сам встановлював у Новгороді кумира Перуна та інших Богів, таємно переправився через річку і підпалив будинки городян. У свою чергу воєвода хреститель Путята з іншими воїнами обманним шляхом проник до повстанців і несподівано почав їх рубати. Новгородці потім говорили, що "Путята хрестив нас мечем, а Добриня - вогнем". «Христос хрестить згубним вогнем хто противився і не визнають Його Богом» - заспівали попи в церквах» (6-та пісня канону Богоявлення).

Таким способом Візантія з Володимиром, Добринею, Путятой, Анастасом "обертали" в християнську віру населення Києва, Новгорода, Ростова, Суздаля. Очевидно що ця чесна команда хрестила окремі регіони а не всю Русь. Хрещена була та Русь яка військово загрожувала Константинополю. Вятичі, Кривичі, фіно-угорські племена не були хрещенні. Насильницьке охрещення полабських слов’ян відбулося лише в1168р. Як констатує С.Іванов, хрещення окремих регіонів русі було покликане для упокорення та підпорядкування «варварського» народу спочатку церковній юрисдикції, і врешті-решт політичній владі імперії.

У слов’янських країнах християнізація проходила досить повільно, завдяки чому збереглося більше етнічних народних звичаїв і знань. Питання про те, чи була необхідність у прийнятті нової релігії, досі в науці залишається спірним і майже недослідженим, особливо щодо причин і тенденцій світового етнотворчого процесу. Правду приховали під шаром легенд, сказань, церковних штампів.

Канони хрещення

Християнські канони - це загальнообов'язкові правила які формувалися на вселенських соборах святими отцями, які не можуть бути відмінені та перекручені. Бюрократична машина православ’я за невиконання правил жорстко карала відступників, придавали анафемі, фізично знищували. Великий церковний розкол (1054р.) стався саме з причини канонічних розбіжностей Візантійської церкви з Римською.  Папа Лев IX та патріарх Константинопольський піддали один одного анафемі (церковному прокляттю), поділивши християнства на дві самостійні церкви: Східну (ортодоксальну або так звану «православну», грецьку або візантійську) і Західну (римо-католицьку, латинську, папську).

Правильна форма виконання християнських таїнств, була і є, головним признакам дійсного приєднання віруючих до церкви, в разі відходу від традицій чи канонів святодії оголошувалися єретиками, таїнство визнавалось проведеним проти волі божої і визнавалось недійсним.   

Таїнство хрещення – це найперше та найважливіше таїнство, відхід від правил і підготовки до цього ритуалу дозволяло церкві визнавати хрещення недійсним. Стародавня церква мала таку практику, це бачимо з правил Святих Апостолів і Вселенських соборів, послань, роз’яснень. 

Корпус канонів Православної Церкви має чимало згадок про порядок підготовки до Хрещення:

-Той хто готується до хрещення, належить вивчитися вірі (78 канон VI ВселенскогоСобору680-681 р. і  46 канон ЛаодикийскогоСобору360 р.);

- Спроба оголошувати недавно обернувшихся від язичництва людей лише «короткий час» і «скоріше» хрестити визнана порушенням церковних правил.  Під загрозою виключення з кліру священикам наказано виділяти певний період на оголошення (оголошені – ті що навчаються християнських догматів, в середньому оголошення тривало 3 роки, тому це є благом для духовного зростання оголошеного). Оголошення перед хрещенням дає людині час на усвідомлення важливості проведеного їм кроку і випробування твердості намірів (2 канон I ВселенскогоСобору 325р.);

- Забороняє приймати в списки охрещених тих людей, хто не виявив рішучого бажання прийняти Хрещення і не брав участі в оголошуючи бесідах протягом місяця (45 канон Лаодикийського Собору360 р.);

- Приймають даремну працю охрещувані, якщо мають сумнів у воскресінні, оскільки хрещенням і зануренням у воду купелі і сходженням з неї вони сповіщають смерть і воскресіння, а своїми словами показують невіру цьому (тлумачення 11 правила ІппонськогоСобору, Федором Вальсамоном)

Прагнення якомога швидше хрестити, навернути до віри дорослої людини суперечить традиціям і канонам Церкви. Нема необхідності робити глибоке дослідження, щоб пересвідчитись що над людьми Київської Русі провели обряд не відповідаючи установленому догматичному порядку підготовки та проведенню таїнства. Хреститель Князь Володимир, взагалі менше всього підпадає під правила установлених канонів, хрестившись заради шлюбного зв’язку як це представляє Нестор літописець, чи з політичних міркувань як це припускають дослідники. Володимир взагалі не годиться на роль християнського наставника нації, прийнявши хрещення не з релігійних переконань. 

Таїнство святого хрещення, якщо воно виконано правильно і не претендує на визнання недійсним, проводиться тільки один раз над людиною, тобто не може повторюватися. В 325р. на Вселенському Соборі в Нікеї, було визначено у Символі Віри: «Визнаю одно Хрещення на відпущення гріхів». «Один Господь, одна віра, одне хрещення» (Ефес 4: 5). Це непорушна істина волі божої, бо духовне народження, як і тілесне, буває тільки раз. На Карфагенському соборі419 р., єпископи закріпили цей догмат правилом 59, яке наголошує: «Забороняється перехрещувати осіб». Дослідники наводять факти що Володимир до корсунського хрещення, хрестився під Києвом в м. Васильєв (нинішній Васильків), це знаходимо в Іакова Мниха (XI в.). Попираючи основоположні догмати віровчення, двоє хрещений Володимир канонізований як рівний апостолам, святий Православ’я, засновник церкви господньої на Русі.

Атам ясно сказав: «Син блудниці не може увійти в суспільство Господнє, також десяте покоління його не ввійде в суспільство Господнє» (Второзаконня, XXIII, 2). Малка-то, Малуша блудницею була. Або для дочки рабина покладається якесь виключення особливе? (Иванченко А.С. «Путями великого Росиянина»)

Варто не забувати, що Володимир до 26 років був достовірно язичником, всі язичники в дитинстві були освячені по рідному звичаю, було дано язичницьке ім’я (Володимир – той хто володіє миром), вивчено в Новгороді волхвами язичниками, і раптом він стає християнином після трьохкратного занурення. Володимир після хрещення залишився язичником, чи з натяжкою двоєвіром, так як не було відомо, що він відрікся від віри батька свого Святослава, що вимагало проведення ритуалу, а хрещення язичників неприпустиме (203 правило номоканона великого требника). Всі язичник вважаються єретиками, хрещення єретиків не є хрещення, воно не тільки не очищає, але, навпаки, оскверняє, точно так само, як оскверняє сама єресь, вяку людина вступає допомогою такого помилкового хрещення. Безліч отців і вчителів церкви з усією строгістю дотримувалося цього погляду. Климент Олександрійський називає непридатним хрещення єретиків, про це також кажуть правила Святих Апостолів і Вселенських соборів. З цього бачимо, що християнську церкву на Русі заснував не апостол, не святий як це прийнято, а навпроти, єретик та великий грішник. Маючи погану славу багатоженця та блудника, не зупинився навіть перед тим, щоб оволодіти монахинею, дружиною свого брата, тримав численний гарем від якого мав 13 синів і 10 дочок. Братовбивчі війни, пияцтво, блуд все це не відповідало загально християнським канонам засновникам їхнього віровчення, а тим більше статусу рівноапостольного - рівному апостолам. Відсутність літописних згадок в Константинополі та Греції про хрещення Володимира і Києва, може бути спричинене уникненням признання Володимира єретиком, а його фраза з якого розпочалось хрещення Києва «А хто не прийде - багатий чи бідний, раб чи чернь людська, той противний мені!» (ПМЛ) могла на міжнародній арені слугувати доказом насильницького хрещення що також не вписувалось в канони.  

Князь Володимир не розбирався в богословських тонкощах. Він не знав, що, згідно християнським канонам, самостійну церковну область, єпархію, або землю (митрополію, патріархію), повинен очолювати церковник в сані архієрея - єпископ, митрополит або патріарх. На цю роль згодився, зрадник Корсуня, ієрей аріанського обряду Анастас, його церковний сан дозволяв читати молитви насвята, а не хрестити могутні слов’янські землі. До того ж священики аріанського обряду були піддані анафемі на другому Вселенському Соборі.  Але в наступних церковних редакціях літописів розповіді про Анастаса починають змінюватися. У деяких пізніших списках Анастаса називають єпископом, щоб узаконити з канонічно-правової точки зору організацію церкви на Русі.

Крім підготовки люду до християнської віри, необхідно було створювати інші важливі формальності: будувався центральний храм (соборна церква), приїжджали місіонери, відкривалася єпархія, починалось хрещення правителів, потім бояр, воїнів, простолюдинів, хрестились вже в збудованих церквах, а не в річці – це практика яка відома в Болгарії, Польші, Грузії, Ірландії. У Візантії не було часу, Русь могла оговтатись від міжусобиць і оцінити втрату духовного рідного цементу, тому всю інфраструктуру створювали постфактум. «Повість минулих літ» прямо на це вказує, що після хрещення Володимир велів рубити церкви і ставити їх на місцях де стояли кумири. «Десятинну церкву» встигли звести за 8 років після масового неканонічного ритуалу хрещення, соборну церкву «Софію Київську» в 1037 році, а «Софія Новгородську» тільки в 1045 році було закінчено. Сучасні археологічні дослідження показують темпи будівництва святинь «на швидкоручь», нова релігія потребувала храмів і хоч якогось дотримання канонів які опирались на церковну нерухомість.

Канони церкви також були найгрубішим чином порушені при причисленні святителя Русі до лику святих та ще й рівному апостолам. Справа в тому що при хрещенні Володимира в Корсуні йому надали нове благочестиве християнське ім’я Базилій (Василій), звільняючи майбутнього псевдо-святого від язичницького минулого. Але київським людом не було сприйнято нове, незрозуміле грецьке ім’я Базилій, так церковна цензура не змогла вимолити з людей язичницьку дикість, любов до імен рідної культури. Так і вийшло, канонізувати святого Володимира довелося під язичницьким ім’ям, що несе за собою неприпустиме порушення догматів. Взагалі правила православної церкви дозволяють канонізувати святих за умови якщо при житті чи смерті він творив чудеса,а його останки були нетлінні. Володимир не сотворив не одного чуда як за життя так і після смерті, якщо не вважати сліпоту яку він відчув перед хрещенням, а потім прозрів, хоча сучасна медична наука пояснює це як одну із форму коньюктивіту. З останками справа і того гірша. Князь був похований в заснованій ним Десятинної церкви. Під час нападу військ хана Батия на Київ, храм був зруйнований, під вагою власних склепінь завалився, коли в нього набилися віруючі. Київ був розграбований та випалений, на 200 років поринув у безжиттєвість. І ось через 620 років після смерті Володимира (1635), Митрополит Петро Могила прогулювався по руїнах Успенської Десятинної церкви і випадково виявив печеру, наказав церковним людям копати, і диво, повстали з землі два мармурові саркофага, навіть з написами приналежності до Володимира і Ганні Рюриковичів. Петро Могила взяв голову Володимира, щелепу, і праву руку, все інше чомусь кинув. Кинув і такі цінні мармурові саркофаги, і таблички з написами, і все що було в саркофазі - то що мало якісь докази. Дивно навіщо ховати від людських очей святі нетлінні останки під мармуровим саркофагом? Сучасні дослідники ставлять під сумнів справжність цієї знахідки. Чи варто дивуватися, що багато вчених схиляються до цього? Таким чином були набуті мощі вже святого на той час Володимира, його канонізували без останків приблизно в XIVст.хоча ніяких документальних свідчень про його канонізацію немає.

Аналіз давньоруських церковних творів дає уявлення про вельми довільне, неканонічне оформлення ідеологічних основ російської церкви. Син хрестителя Русі, великий князь київський Ярослав Мудрий, в 1044 році наказав дістати з могил кістки Олега і Ярополка – його рідних дядьків, хрестити ці останки та перепоховати в церкві Богородиці Десятинної. Ярослав Мудрий не знав про рішення Карфагенського Собору на якому постановили що це кощунство і великий гріх перед Богом, певно, що правителі Русі багато чого не знали про християнство. Після підпорядкування Константинопольській юрисдикції знання взагалі були не обов’язкові, головне було пам’ятати звідки прийшла благодать. Канони не прижились, переросли в традиції з язичницькім змістом, але церковною підпорядкованістю. Варто розглянути цю тему глибше як стає зрозумілим що ми не стали християнами, навпаки, за церковними нормами – двоєвіри чи єретики.

Культурні наслідки хрещення

Хрещення Русі тисячу років подавалося як прорив примітивних племен до освіти, культури, мистецтва, приєднання до розвинутих західних ідей і цінностей. Історики відзначають, що "Християнська церква» підняла значення князівської влади в Києві на велику висоту і зміцнила зв'язок між частинами держави". Головне Київську Русь позбавили статусу «варварської» країни.

На 1025-літній ювілей запровадження християнства, Володимир Путін з Віктором Януковичем прийняли участь в божественній літургії. Останній проголосив «1025-літній ювілей запровадження християнства як державної релігії України-Русі - це не лише свято християн, але і свято торжества Української державності, її європейської ідентичності, духовного і культурного злету, як запоруки успішної демократичної модернізації українського суспільства», а вже через півтора року Янукович накивав п’ятами, кинувши в Межигір’ї все зайве, і такі дорогі старовинні фоліанти Біблії з іконами. Янукович побіг як колись побіг Володимир до варягів збирати військо щоб повернутися для братовбивчої боротьби.

Істина доброчинних наслідків хрещення лишень в тім,що їх часто повторюють. Спробуємо розглянути з іншого кута зору «культурні наслідки».

Володимир Святославович - незаконно народжений нащадок, син ключниці Малки, якого на Русі не сприймали як майбутнього наслідника, але Русичі мали порядок не кидати своїх дітей, тому Володимиру було даровано вокняження в Новгороді. Після смерті батька князя Святослава, він з варягами вирішив розправитись з законними нащадками, і так їх бив що затупив мечі об зведених братів. Не сприймали кияни такі методи,тому Володимир шукав шляхи зміцнення власного авторитету.

Міжусобними конфліктами Київської Русі, вдало скористувалися імперія яка була налякана політикою покійного князя Святослава, який в 970 році підійшов в притул Царьграду, і відступив тільки взявши велику данину, в тому числі і на загиблих воїнів. Візантія була ослаблена войовничими русичами, як наслідок доводилось приймати умови які їм пропонували. Святослав насміхався з спроб візантійців з греками імпортувати свого Бога на терени його володінь, вважаючи що в спільноту європейських держав Київську Русь повинні ввести меч, економічна міць, торгівля, язичницька національна єдність.

І тут геополітична вдача, Русь захлиснула міжусобна боротьба, після загибелі язичницького князя Святослава, яка тепер витрачала колосальні сили на внутрішні чвари, а не розширенням міжнародних впливів.

Молодий князь Володимир був людиною схильною до випивки, його фраза «Питие есть веселие на Руси» (ПМЛ) наголошує на цьому, та був надзвичайно похітливою людиною. Нестор літописець доводив це: «Був же Володимир переможений похіттю, і були у нього дружини: Рогнеда, яку оселив на Либиді, де нині знаходиться село Предславино, від неї мав він чотирьох синів: Ізяслава, Мстислава, Ярослава, Всеволода, и двух дочок; від гречанки він мав Святополка, від чехині – Вишеслава, а ще від однієї дружини – Святослава і Мстислава, а від болгарині – Бориса і Глеба, а наложниць було у нього 300 в Вишгороді, 300 в Білгороді і 200 на Берестові, в селищі, яке називають Берестовое. І був він ненаситний в блуді, приводячи до себе заміжніх жінок і розтлівав дівиць. Був він такий же женолюбець, як і Соломон, бо кажуть, що у Соломона було 700 дружин і 300 наложниць» (ПМЛ). Вино та жінки робили князя вразливим, цих слабинок не могли упустити візантійці, тому на хмільні банкети почали навідуватися християнські місіонери, саме з хмільної вечірки і розпочалося хрещення Русі «І на знатному бенкеті князь Володимир сказав: "Велю завтра хрестити Київ! А хто не прийде - багатий чи бідний, раб чи чернь людська, той противний мені!»(ПМЛ). Нам відомо з «Повного зібрання російських літописів» видавництва археографічної комісії яка публікувала тексти літописів з оригіналу, оригінальну фразу з якої почалося хрещення Русі «А ще кто не обрящется на реке, будет повинен и противен, и имение лишён будет, а сам казнь да примет».

Не зміг Володимир втримати свою статеву нетерпимість, і зголосився зрадити віру свого батька Святослава на шлюб з візантійською царівною з Македонської династії Анни, ще й надаючи Візантії кращих воїнів для військових місій, колись ворожій батьку Святославу імперії. Найжахливіша в світі зрада – синівська зрада. Князь Володимир зрадив свого батька Святослава. Він зрадив рідну віру, рідних воїнів — значить він зрадив свою гідність. Зрада всюди і завжди є зрадою, і особливо брудною вона стає тоді, коли її проголошують святою. Між киянами запроваджено нові поняття святості: той, хто зрадив віру батьків своїх, — добродій, праву справу робить «з богом», а той, хто вірний вірі батьків своїх, — злодій. Вірність батьківським звичаям стала справою ганебною. А вірність чужим (прибулим з Греції) звичаям, стала справою почесною, святою.

Не хотіла царівна Анна приймати участь в ідеологічних загарбницьких місіях, та ще й ціною власної долі, адже вийти заміж за незаконно народженого князя та ще бути п’ятою дружиною було ганебно. З плачем царівна попрощалася з близькими, кажучи:«Іду, як в полон, краще б мені тут померти»(ПМЛ).

Після хрещення в Корсуні,князь Володимир везе в Київ свору монахів-донощиків, архиереїв, попа Анастаса та нову п’яту дружину Анну. Для Русі гарем було новим поняттям і перезагрузкою моральних сімейних цінностей, відомо що київські люди одну з жінок Володимира, Рогнеду прозвали Гореславою. Здобула вона горем славу в пам'яті людській, закінчивши свої дні у в'язниці, за наказом Володимира.

Приїхавши до Києва у візантійському пір’ї, князь Володимир вже був князем Базилієм – так як при хрещенні йому дали нове грецьке ім'я. З цього розпочався процес знищення та зневага до рідних імен які зникли назавжди.

У 325 році греки і латини, які були архієреями науки Христової, з'їхалися до маленького селища Нікеї. На соборі було постановлено, що християни не мають права носити імена такі, які в собі таять "дух язичеський" чи дух національної ідентичності, бо ж християнство має бути інтернаціональним. Відтак ім’я при обряді хрещені надавав піп, не радячись з батьками,й прив’язкою до християнських святців. Письменник Лесь Мартович, в оповіданні "Мужицька смерть" пише, що родичі (тато й мати) в душі леліяли новонародженого синка назвати Миколою. Питає дружина чоловіка, який з кумами вернувся з церкви, як же піп назвав дитину? Чоловік відповів: "Питайся його. Я йому кажу Микола, а він: хрещається, — каже, — раб Божий Редькова — та й решта". Духовний невільник стояв у церкві і з обуренням, і з ненавистю в душі слухав, що "охрещається раб Божий Редькова".У церкві, як у в'язниці, родичі були поставлені в становище німого побожного раба.

Слов’янські імена,пов’язані з язичницькими Богами, такі як Лада, Ярило, Макош і другі стали забороненими, а чудові імена Милонега, Добриня, Дружина, Добрило та інші об’явлені варварськими, поганськими, ідольськими іменами.  

Церковна цензура примирилася тільки з княжими іменами, вживаними серед знаті, не в силах їх викоренити, з них же, вказує Морошкін, переважна більшість пов'язано було з основою «-слав» - Святослав, Ростислав, В’ячеслав, Ярослав, Владислав. В літописі Нестора згадуються сто три слов’янських імен, з ста дев’яноста. Де вони зараз?

Чи свідомі ми, що в нас відібрали радість дарувати своїй рідній дитині ім'я.  Навіть жителі Африканських джунглів мають звичай, що тільки тато й мати мають право давати ім’я дитині своїй. У Індії, коли народжується дитина, подружжя світить дві свічки — чия свічка довше горітиме, той має право дитині дати ім'я. Чому імена наших дітей повинні асоціюватися з духом чужої історії?

Той, хто думає, що це справа неважлива, повинен сам себе запитати: "Чому папа римський ніколи не погодиться мати ім'я японське, українське, китайське? Чому рабін ніколи не погодиться мати ім'я в'єтнамське, ескімоське, папуаське? Чому мають бути імена одного народу звеличені, а імена другого народу дискриміновані, померлі в забутті?"(Лев Силенко «Мага Віра»).

Чужі імена, чужі прізвища, чужі назви сіл і міст, накинуті духовними чи міліарними вторжниками, чинять розлад в народних почуваннях, порушують метрику рідної мови, руйнують міст, який духовно ріднить потомків з предками (Лев Силенко «Мага Віра»).

«Господу богу Ісусу Христу» разом з його посередниками ближче імена Матвій, Давид, Бела ніж Зоряна, Богуслав, Оріян. Це духовна національна трагедія.

Князь Базилій (Володимир), по приїзду в Київ прийнявся за божественні справи. Іменем «Ісуса Христа» знищувалася вся язичницька інфраструктура. «Повість минулих літ» обмежилась лишень описом наруги над Богами, в кольорах описуючи прив’язаного до кінського хвоста Перуна. Чому до хвоста? Справа в тім що у тварини відбувається позив на дефекацію при такому стані справ, певно попи отримували неземне задоволення бачачи загаженого Перуна якого топили в Дніпрі. «І благодать була на небі і на землі» писав Нестор, описуючи культурні наслідки хрещення.

Крім образів Богів були знищенні храми, капища, священні гаї, священослужбовці, старовинні словянські літописи – існування яких безумовно буде доведено. Люди боронили свою віру як могли, останній прихисток Киян був у Священному Гаю, там де зараз стоїть Києво-Печерська лавра. У Києві Священним Гаєм називався той Гай, в якому були Могили Предків. Київські дніпровські схили були в природних утвореннях - печерах (звідси назва району Печерськ), куди язичники почали ховати «Київських Богів» оберігаючи їх від знищення. Як підтверджував професор Е. Аничков (книга "Язичництво і древня Русь") «біля Києва, недалеко села Берестове, був Свя­щенний Гай, а на схилах під цим Гаєм знахо­дилися печери, в яких береглися Київські Бо­ги. Пізніше на цьому місці розбудувалася Пе­черська лавра". Митрополит Київський Іларіон (померлий в 1066 році) у "Слові о законі і благодаті" розповідає про киян, що вони: "приімше, всі скриша в печерах кумири своя, да іх корьмници не жьгуть огнем. І ми бо сами свидителі есми, самі зрівьше ридати подобна лихьновенія прелести їх". «Скриша в печерах кумири своя» - сховали (скрили) в пе­черах своїх Богів. Язичники ховали в печерах пам’ятки національної культури, загарбники виявивши Богів, знищували їх, заселяючи печери, так доводимо що Киево-Печерська лавра заснована на могилах предків наших та язичницьких святощах, «Де стояли капища та боввани, пізніше поставали церкви» (Митрополит Іларіон (Огієнко) "Дохристиянські вірування українського народу. Історико-релігійна монографія").

Весь інтелектуальний потенціал прабатьків було втоплено в Дніпрі. Дніпро чистий, живий і повний сил був святинею божою, і тепер його використали як християнський смітник. Для християн божа річка Йордан, через неї вони переносили «Ковчег Завіту», в ній хрестився Цар Небесній, вона за міфом повертає в день хрещення Господня, а Дніпро утилізатор язичництва. В церквах слов’яни заспівали «Ти, Христе Боже наш, освятив Йорданські струї, сокрушив могутність гріха. Алілуя, Алілуя, Алііііілууяя»(Псалом). Для предків ріки – це Божий дар, даний людям і всьому живому світові, у них свята вода яку не бруднять і не піддають блюзнірству. Тепер князь Базилій (Володимир) змінює закони, повагою мають користуватися Червоне море яке розтупилось, Йордан який обернувся в минуле, прибулі греки, і церковна нерухомість яка будувалась з вирублених гаїв, а язичництво культ заборонений законом, як казав Базилій (Володимир) хто не прийде хреститись той противний мені (ПМЛ) – що підтверджує переслідування язичників.

Між киянами постало роз'єднання — киянин почав ставитися з недовір'ям до киянина, брат зненавидів брата,"Не думайте, що я прийшов, щоб спокій на землю принести. Я не спокій принести прийшов, а меча. Я прийшов порізнити чоловіка з батьком його, дочку з матір'ю, невістку із свекрухою її" (Єв. від Матвія, 10, 34-36).

996 роком Нестор записав «І сильно умножилися розбої, і сказали єпископи Володимиру «Ось умножилися розбійники; чому не стратиш їх?» Він же відповів «Боюсь гріха». Вони ж сказали йому «Ти поставлений Богом для покарання злим, а добрим на милість. Варто тобі стратити розбійників» (ПМЛ). Хто був для Візантійських епіскопів – розбійником? Логічне припущення, якщо після хрещення «умножилися розбійники», то «розбійники» - це кияни які боронили свою віру. Навіть Володимир не зважувався стратити своїх земляків. На язичницькій Русі страти ніколи не було, існували кровна помста і штраф (віра). Єпископи наполягали «варто тобі стратити розбійників», а в церквах вчили законам божим «Не вбивай», «Пробачай», «Саможертвуй».

Князь Володимир, руйнуючи рідну віру, зірвав міст духовної цілісності народу — міст, який єднав народ з його минулим. Минуле не потрібне? Ні, потрібне: народ, який знає минуле, краще орієнтується в сучасному і правильніше передбачає хід майбутнього. Як нам орієнтуватися в сьогочасні, якщо ми поборюємо дохристиянську минувшину?

В українському греко-католицькому журналі “Лоґос” пишеться ясно, що “Ісус не виступав проти порядків Єрусалимської синагоги й тим більше не зневажав її, і не противився приписам старозавітної релігії та виступав проти приниження дохристиянської релігії...”. Ость тут Ісус пояснив своє ставлення до юдейського закону (Тори): «Не подумайте, що Я руйнувати закон Прийшов – Я не руйнувати прийшов, але виконати» (Матвія: 5:17).

Справді, Ісус не поборював дохристиянської рідної віри євреїв, так як сам був євреєм, був обрізаний на 8 день за законами Тори («Свято христового обрізання» православна церква святкує 14 січня), освячений у Йордані Іоанном Хрестителем за обрядом Твила– це обряд омивання призначався не для всіх людей, а тільки для євреїв, послідовників Закону Тори, поховання Ісуса було виконано відповідно до іудейських поховальних традицій того часу (ДжошМак-Дауэлл. Неоспоримыесвидетельства. Историческиесвидетельства, факты, документыхристианства (Глава 10. Воскресение — обман илиисторический факт?). Чому ж Християни етнічні українці, росіяни, білоруси не йдуть дорогою свого пророка Ісуса який беріг своє єврейське? Ми спаплюжили і зневажаємо все що було до хрещення Русі, називаючи ті часи поганськими. Святий пророк Ілля (з івриту Элийя - «Бог мій Яхве») жив в XI в. до ери Христа, в Ізраїльському царстві, сповідував релігію юдаїзму – тепер один з найпочтенніших слов’янських святих, його ученик Елесей (з івриту Еліша – «Да врятує тебе Яхве») слідуючи законам «Тори», прославився прокляттям дітей які його дразнили, «Вийшли дві ведмедиці з лісу, і розірвали з них сорок дві дитини»(4Цар. 2:24). Проте тепер українці називають своїх дітей ім’ям Іудейського пророка, святкуючи день пам’яті разом з православною церквою 14 червня. Ми не знаємо своїх дохристиянських пророків, більше того нас змусили зневажати святощі предків наших.

Ось як Мойсей заповідав обороняти віру предків своїх: "Коли брат твій…, або син твій чи дочка твоя, чи жона серця твого, чи приятель твій любий, як душа твоя, та буде підмовляти тебе тайком, говорячи: "Нумо, будемо служити іншим Богам, яких не знав ні ти, ні батьки твої. Богам народів, що навкруги вас, близько до тебе,чи далеко від тебе, від одного кінця землі до другого кінця землі, то не приставай на волю його і не слухай його, і нехай не знайде він ласки в очах твоїх, і не змилосердься до нього, і не сховаєш його. Ні! Ти повинен вбити його. Рука твоя буде перва на страту його, а потім рука всього люду"" (5 кн. Мойсея, 13, 1 — 11).

Коли віру предків було побито бичами та втоплено в Дніпрі, на берег Почаево зігнали переляканих матерів з дітьми, йшли бабці, діди. На березі був наказ зняти з себе одяг, бо за канонами хрещення людина мусить бути такою якою вона прийшла в цей світ, «яко хрещення це друге народження». Як писав святий Кирил «ви були голими на очах у всього світу, і анітрохи не соромилися цього! У цьому ви наслідували Адама, який був у земному Раю абсолютно голим і не червонів через це».

Повертаючись до масового хрещення киян, мусимо уявити, що в цей момент відчували доньки стоячи з голими батьками, чи може стояти гола матір біля своїх синів? Є скотина - у неї сорому немає. Чому до киян, а потім і до всього населення держави, поставилися як до худоби. Логічно сказати, що кияни ридали від сорому, закриваючи свої причинні місця від такого культурного заходу, а над їхніми головами, на незрозумілій мові іноземці ієреї в золотих рясах читали молитовні заклинання.

Після хрещення варяги-воїни з греками-монахами вторглися в Київський Священний Гай, виконуючи заповіт освятійших «Жертовники їх зруйнуєте, стовпи поламаєте, гаї їхні зрубаєте, а тесані фігури їх вогнем спалите" (5 кн. Мойсея, гл. 7, 5) – це дійство детально описано митрополитом Іларіоном (Огнієнко) у книзі "Дохристиянські вірування Російського Народу". З священних гаїв будували церкви, на зруйнованих культових місцях язичників. Принцеса Анна завзято брала участь у поширенні православ'я на Русі, «побудувавши багато церков» - писав Сирійский історик XI ст..Яхья Антиохийский. Візантії, за допомогою своїх агентів вдалося не просто домогтися хрещення Русі, а поставити її в залежність від царгородського патріархату. Відомо що тільки в 1589р. в Москві було засновано патріархію, першим патріархом якої став московський митрополит Іов.  Саме по собі хрещення свідомо не мало б ніякого успіху без підриву, а як їм все-таки вдалося, знищення, як тепер сказали б, інтелектуального потенціалу Русі. Для цього першочергово необхідно було знищити та змінити писемність, чим і зайнялась церковники, замкнувши на собі освітню галузь. Народ не повинен був обов'язково розуміти все те, що йому читали з церковних амвонів, а краще, щоб взагалі нічого не розумів, як це ми зараз можемо спостерігати в церквах де батюшки нерозбірливо причитають про свої божі справи. Книжній справі навчались переважно ченці в багатьох монастирях. Надалі ж, з розвитком культури, церква не тільки не сприяла поширенню освіти, але, навпаки, стала набувати значення гонителя освіти. Друкарні відкривалися тільки в монастирях, тут же організовували школи, де з малку нав’язувались православні догмати. Про них пише, наприклад, Іоанн Кобенцель: «По всій Московії немає шкіл та інших способів до вивчення наук, крім того, чому можна навчитися в монастирях; тому з тисячі людей ледь знайдеться один, хто вміє читати» (Митрополит  Макарій т. VII).

Наслідки узурпації освіти церквою найтрагічніші: на території Київської Русі за період з X по XVIIІ століття не народилося та не розвинулось жодного вченого! В той час, коли у всьому світі розвивалась архітектура, музика, поезія, психология, філософія, математика, винаходили телескопи описуючи світи інших планет та доводячи закони руху планет, в той час у нас били земні поклони, цілували руки попам, ставили свічки.

В 1490 році Леонардо вже створював гравюри людини, точно передавав будова скелета і внутрішніх органів, будову ока. У нас 1824 рік, архієпископ Казанський Амвросій з губернатором Магнітським М.Л. та підбуреними семінаристами, вриваються на кафедру анатомії Казанського університету, де вперше було виставлено анатомічні зразки тварин, розгромлюють її, завантажують наукові екземпляри на підводу і під колокольний дзвін везуть все на цвинтар, де ховають останки тварин по православних канонам. Казанський університет під впливом церковної влади було звинувачено в безбожному напрямку викладання, і запропоновано знести саму будівлю університету. Така міра покарання не була схвалена государем, замість знищення університету було запропоновано його реформацію. З роботи звільнено 12 професорів, та більшість викладатського персоналу, всіх інших примусили проповідувати перевагу святого Письма над наукою (в т.ч. і на медицинському факультеті). Так, політичну економію викладали по Біблії, а філософські науки пропонувалося зовсім знищити. Казанський університет з вищого учбового закладу трансформували в щось подібне до монастиря.

В Європі розвивалась фармакологія, захворювання стали лікувати більш раціонально.

Починають з’являтися твори з історії медицини Леклерка, Гедика, Фрейнда, Шульца, Акерманна. В цей час в Москві фармацевт Квилен фон Бромберг вирішив відкрити першу аптеку. На вітринах стояли пляшечки з зіллям, трави, вариво та все таке що нагадувало волховання.  Обурення віруючих не було межі - аптека була знищена, в сам єретик Бромберг ледве встиг збігти.

Потім заборонили до видавництва труди Дарвіна, Геккеля, знущалися над Іваном Михайловичем Сеченовим, глибоко віруючою православною людиною, якого Петербурзький митрополит Ісідор вимагав відправити на Соловки, а його книга «Рефлекси головного мозку» була заборонена за невідповідність православному віровченню ідеалістичного уявлення про людину та її душу. Доречі, під впливом книги «Рефлекси головного мозку» І. П. Павлов залишає навчання в семінарії, і стає в майбутньому лауреатом Нобелівської премії і академіком. І таких випадків було дуже багато. Церква не дозволяла людині розібратися в світобудові, фізіології, археології, пояснюючи все дуже просто 2-ма словами, достатньо завчити декілька постулатів щоб пояснювати різноманіття процесів. В християнстві звільняють від можливості думати, на все давно вже заготовлені відповіді. І коли православ'я закидає на католицизм який знищував на кострищах філософів, анатомів, палеонтологів, картографів, справедливо зазначити що у нас їх просто не було.

Повертаючись до побудови нової православної структури після руйнації існуючої, природної системи вірування, Русі необхідно було забезпечити новоприбувше корсунське та візантійське духовенство, богомольців, будівництво і прикрасу християнських святинь, монастирів, що само по собі було надзвичайно витратною справою. Візантія направила князя Володимира з Корсуня з «мощами святого Климента, і Фива, учня його, взяв і сосуди церковні й ікони» (ПМЛ), а все інше будь ласка за власний рахунок. Тепер у Візантії відкрився найбільший ринок збуту церковного принаддя та будівельних матеріалів за всі часи!  На Русь їхали візантійські зодчі, грецькі майстри, «Володимер помисли создати церков Пресвятыя Богородица и послав преведе мастеры от Грек.» (Повість минулих літ .М.; Л., 1950). Дерев’яне зодчество, яке існувало на Русі до хрещення тепер називалось не канонічним, адже тепер Візантія мала відкритий доступ до дніпровому шляху «Із варягів в греки», по якому направлялися канонічні матеріали для будівництва, прикрас, молінь. Це була золота жила прибутків Візантійської імперії. В літописах повідомлялось,що першу кам’яну церкву Десятинну прикрашали ікони, хрести та дорогоцінні посудини. В оздобленні інтер'єру рясно використовувався візантійський мармур, за що сучасники також називали храм «мармуровим» (Толочко П. П. Древний Киев. — К.: Наукова думка, 1976). Русь тепер витрачає кошти не на укріплення власної економіки,а на імпортний мармур, предмети храмового інтер’єру, мозаїчні набори і багато іншого що необхідно для будівництва святинь по всій Русі. Дійшло до того, що після кончини Ярослава Мудрого Русь закупила 6– ти тонний мармуровий саркофаг у Візантії, і чекали поки його доставлять (Энциклопедический справочник, Киев 1985). Коли нам кажуть що Візантія збагатила Русь соєю культурою (архітектурою, зодчеством), невже ми не розуміємо, що 250 років вона обмінювала хрестики з мощами на реальні матеріальні багатства Древньоруської Русі? Це обмін скляних прикрас на золото!

Кажучи сучасними термінами, церква впроваджувалась як бюджетна державна організація, і з плином часу стала механізмом оподаткування для населення, для якого відвідування церкви було обов’язковим, кара за несплату десятини, найсуровіша - відлучення від церкви, ярлик нехристя чи розкольника. Лише 17 квітня 1905р., під час масових бунтів населення, які разом з іншими вимогами висували право на свободу совісті і віросповідання імператор Миколай ІІ видав указ в якому вперше передбачалось свободу віро сповідування, і що відхід від Православної віри в інше християнське сповідання не підлягало переслідуванню(Полное собрание законов Российской империи. Собрание третье. 1905. — СПб, 1907, Т. 25).

Десятина доповнювалась механізмом пожертв для більш тісного встановлення та зміцнення зв’язку вірян з Богом. Викривачцерковних користолюбців Бассіан писав, про експлуататорську роль церкви «Яка може бути користь, - говорить він, - благочестивим князям, що приніс все це (церковне багатства) Богу,якщо ви вживаєте приношення неправедно, і ліхоімственно, абсолютно всупереч їх благочестивому наміру? Самі ви в надмірному достатку, багатстві і об’їдаєтесь, понад вашої потреби, а брати наші селяни, що працюють на вас у ваших селах, живуть в останніх злиднях» (Павлов. Очерк секуляризации ст. 71). Варто тільки згадати картини Перова В.Г. («Монастирська трапеза», «Сільський хресний хід на Пасху», «Чаювання в Митищах, поблизу Москви») щоб пересвідчитись в зловживаннях церкви.

Як знаємо на завойованих землях Візантія встановлювала власну модель оподаткування населення та рабовласницький устрій. Русь вже була духовною підданою, тепер на неї могли поширюватися норми Візантійського права. Після податкової реформи слідувала реформа соціального строю, а саме створення на вільній язичницькій землі рабовласницького суспільства. Рабовласницькі норми Візантійського права відобразилися в древньоруському збірнику правових норм «Руська правда» (1016р.), яка законодавчо визначила безправне становище простих людей. З’явилась категорія населення «Смерд» - так тепер називали людей, які працювали на землі, а з розвитком правової системи були поступово закріпачені. «Смердів» дозволялось мати вищому духовенству, феодалам і т.п. Вони були прикріплені до землі, рабовласник мав право самостійно чинити суд над ними. Штраф за вбивство смерда «Руська правда» установлювала в розміри всього 5-ти гривень, при тому штраф за вбивство рядової, вільної людини оцінювався в 40-к гривень (гривні були шестикутні, плоскі. Археологи установили, що один гривень — це 500, 250, 200, 100 грамів золота: вага гривні коливалася у часи Святослава Ігоровича, Во­лодимира Святославича, Ярослава Володи­ми­ровича). Заповідь «Не вбивай» працювала тільки для простих людей, феодал завжди міг відкупитись та зробити пожертву на церкву спокутавши гріхи(нема гріха найжахливішого ніж вбивство людей, тепер це було узаконено). До наших часів дійшли деякі норми церковного права «Церковний устав Володимира Великого» та «Устав о церковних судах». Ознайомившись з цими документами стає зрозуміло, що церква користувалась значними державними пільгами, могла самостійно чинити суд над людом хрещеним, забезпечувалась землями, стадами скоту і так званими «церковними людьми».  «Церковні люди» - це хрещені люди, які безоплатно мусили працювати в господарстві священників. І людям хрещеним у церквах говорилося, щоб вони не дбали про земне, покірно працювали на гос­подарстві, дбали про спасіння в царстві не­бесному. І щоб знали, що є "Церковний За­кон": на землю церковну хто посягає — тому смерть. Правий був Наполеон Бонапарт, казавши «Релігія це те, що утримує бідних від вбивства багатих». Поняття раб, було підмінене в законодавчих нормах на «Церковні люди», «Смерд», «Челядь», «Холоп», «Кріпак» а в біблійних священних писаннях все залишилось при своїх назвах «Раби Божі», «Раби господа нашого», «Раби царя небесного».

Взагалі слово раб – це найпопулярніше слово в Біблії. Чому? Все дуже просто. Римська імперія завойовує численні народи. Деспотичний режим імперії, поневолення провінцій, важкі побори, безправ'я призвели до появи почуття апатії і деморалізації у широких мас. Не бачачи можливості отримати позбавлення від гніту на землі, люди змушені були мріяти про порятунок і позбавлення на небі. Тому в східних провінціях Римської імперії починають розвиватися перші християнські секти, в які стікалася місцева біднота, землепашці, ремісники, риболови та проповідували про райське життя після смерті яке їм може забезпечити віра в Ісуса та в древньоєврейську міфологію. В Іудеї,в 50 році н.е. ця ідея набирає таких обертів що під час Пасхи в Єрусалимі місцева біднота локалізує бунт, за результатами який забрав життя 30 000 життів. Римлянам доводилось тримати 4 легіона щоб стримувати дикий фанатичний настрій зароджений вірою в національного героя Христа.

У порівнянні з природною язичницькою релігією римлян в християнстві центральною ідеєю стає гріховність людини і її протилежна сторона - ідея порятунку. Люди грішні перед Богом і саме це зрівнює всіх: греків і юдеїв, римлян і варварів, рабів і вільних, багатих і бідних. Первородний гріх Адама і Єви тяжким каменем висить на всьому людстві, але люди можуть від нього очиститися. Це відбудеться в тому випадку, якщо вони усвідомлюють, що грішні, і направлять свої помисли в сторону очищення від гріхів, повірять у божественного Спасителя, який був посланий на землю Богом і прийняв на себе гріхи людські. Ісус Христос мученицькою смертю спокутував ці гріхи і вказав людям шлях до порятунку. Цей шлях - віра в великого і єдиного в трьох особах Бога, покаяння в гріхах, смиренність і надія на царство небесне після смерті. Виникнувши як протест проти римського панування, християнство викликало вороже ставлення з боку правлячих кіл Риму. Римську імперію захлиснули 20 річні громадянські війни, і імператор Костянтин приходить до думки, що замість того, щоб боротися з християнською сектою, краще використовувати їх в інтересах держави. Після битви у Мульвійського моста, де бунтівні християни надають імператору Костянтину допомогу, він перемагає Мексанція і стає одноосібним правителем західній частині Римської імперії. Після перемоги, з його щедрої руки виходить Міланський едикт (313р.), що узаконює християнство як державну релігію. А вже в 325 р. відбувся – Нікейський собор, який встановив 4 Євангелія з розумінням «Божих рабів», прийняв догмат «святої Трійці», закріпив безмежну владу імператора на землі який діє від імені християнського Бога, та ін. На завойованих землях христолюби місіонери рекли – всяка влада Богом дана, і їй треба коритися. Таким чином рабство суспільне, трансформувалось в рабство духовне, замінюючи органи які контролювали поневолення. Нам досі попи співають в церквах:

«Восхваляйте ім'я Господнє,
Восхваляйте, раби, Господа нашого,
Хваліть Бога, хваліть Бога, хваліть Бога!» (Поліелейні псалми 134 и 135)

Ось просте пояснення популярності слова «раб» в Біблії.

В Київській Русі після хрещення, важливу роль в духовній культурі почали відігравати ідеали чернецтва. 1049 рік. Київський літописець написав, що за царя Ярослава "почали множитися монахи і монастирі почали появлятися". Хто хотів навчитися писати і читати, ішов до монастиря, де молоді люди спрямовували свої мислення і почування так, як це було вигідно для церкви Христової. Інші йшли залякані проповідями про страшний суд, кінець світу і розум їхній зайняли оповіданнями про райське життя після смерті. Хлопці з дівчатами йшли, відмовляючись від земних благ, любов до природи, радість життя було не справою хрещених людей, невтомними молитвами, постами треба здобувати шлях до спасіння. Грецькі з Візантійськими ієреями Київ поступово перетворюють в місто – монастир і монахів – живих мертвеців, мовчазних людей, які відреклися від природи і просять у Христа спасіння, та самозречено читають писання отців грецької церкви. Грецька церква в Києві породжує зне­ва­гу до військового життя, за ворога краще помолитися, пробачити все. Тепер заборонено навіть проводити кулачні бої, як традицію яка з раннього дитинства привчала до того, що потрібно вміти постояти за Батьківщину, сім'ю і самих себе. Духовенство вважало кулачні бої богомерзькою справою і карало учасників за церковними законами (Русская цивилизация. К истории кулачних боёв).

В Європі християнізм мілітарний, наприклад у 12 столітті Іспанія має три ордена міліарного християнізму — орден Калатрава, орден Сантіяго, орден Алкантара, учасникам завойовницьких хрестових походів церква дарувала відпущення всіх гріхів, Папи Римські особисто очолювали військові походи. В Україні християнізм затворницький, монастирський. Київ — град монастирів і монахів. Не воїни-меченосці, а монахи-затворники поповнюють ряди святих (Лев Силенко. Мага Віра).

З початку 12 ст. в Київській Русі є 100 церков, тисячі монахів, сам тільки Печерський монастир має 180 душ, за даними «Патерик». Для порівняння київський гарнізон князя Святослав Ізяславовича в 1096 році складав 800 військових, така нікчемна кількість оборонців дозволила половцям грабувати та палити все київське передгір’я.

Монашество — пошесть, яка ослабила оборону Київської Русі, хилячи її до загибелі. Подальша вся історія складалася в запеклих міжусобних війнах та втрачанні земель і впливів на міжнародній арені. В 1240 р. люди ховалися в «Десятинній церкві» просячи порятунку у святої Богородиці, вірячи, що вона спасе їх від орди хана Батия, від навали людей Десятинка рухнула, похоронив під своїми руїнами київських вірян. Хрещена Русь була розорена, вона втратила практично все осідле населення, на декілька століть відкинута в розвитку. При такому стані справ «духовні провідники» вже в 1242 році визнають владу загарбників монголів (бо всяка влада від Бога), та на єпископському соборі проголошують митрополитом Київським Кирила ІІІ, який був близький ординському царю Менгу-Тимуру(ru.wikipedia.org/wiki/Кирилл_III_(митрополит_Киевский). Тепер попи стають на довгі роки провідниками влади Монгольської імперії і гарантами збору данини.

Чернецтво, взявши на себе функцію духовних провідників, впроваджують нові традиції, таїнства, виконання яких можливе тільки в церкві під контролем та керівництвом духовенства. Вони впроваджують таїнства де неможливо обійтись без алкоголю, як з таїнством «святого причастя», де вино начебто перетворюється в кров господню з подальшим його вживанням, дозволялось вживати навіть дітям. Монахи почали займатись виробництвом вин, медовух, квасів, пива, келії обплітались виноградниками з яких вироблялася і божа кров і напій для власного вжитку. З часом пристрасть духовенства до питва вийшло за рамки побутової подробиці, і вже дуже турбувало вищу державну владу. У канонічних відповідях митрополита Іоанна ІІ (1080-1089) ми зустрічаємо цікаві вказівки: «В монастирях часто банкети робляться, созивають мужа вкупі з жонами і в тих банкетах друг друга преспевают, хто краще банкет сотворив». Описуючи побут руського  духовенства, Олеарій відмічає, що в великі свята, ввечері, завжди можна побачити священників, які валяються смертельно п’яні в багнюці (Рущинский Л.П. «Релігійний побут руських і іноземців»). В народі почали складати смішливі приказки про попів «Правый клирос поэт, а левый в алтаре вино пьет», «Поп в трапезу ковыляет - о рюмочке помышляет», «Ряса просит кваса» і т.д. На Стоглавом Соборі в 1551р. було постановлено Іваном Грозним та митрополитом Макарієм болючі питання проблем духовенства «О пиянственном питии» та «О иже не вносити в алтарь пьянственаго пития» (Стоглав, собор 1551 рік. Питання 17, 36). Проблему пиятства попів доводилося вирішувати на рівні царської влади. 

Люди дивлячись на сп’янілих священиків, які перебрали на себе функції духовних провідників, вважали вже нормою такий стан прав, а ті повчали «Біблія не забороняє вживання алкогольних напоїв. У ній говориться, що вино, яке «веселить серце людини», - дар від Бога (Псалом 103: 14, 15). До того ж перше чудо від Ісуса це – «перетворення води в вино» на знатному весільному банкеті, коли його забракло (Иоанна 2:7—9).

В 1977 році, коли Захід вирішив нанести Радянському Союзу потужний економічний нокдаун, позбавивши його монопольного права на популярний бренд "російська горілка", експортні доходи від якої вже тоді займали почесне друге місце після нафти, довелося викладувати історичні козирі. Так з’ясувалося що перша горілка була виготовлена монахом Первопристольного монастиря в 1502 році, і мала назву «водофка», тому бренд необхідно вважати саме російським. Міжнародний суд визнав факт переконливих, та закріпив жаданий бренд міцного напою за Радянським Союзом.

Що казати: статистика скаже сама за себе: за даними Всесвітньої організації охорони здоров'я найбільше алкоголю на душу населення в світі приходиться на Білорусію, Молдову, Росію, Україну, Румунію, такі «не варварські» сп’янілі православні держави. А спочатку було слово князя Володимира «Питие есть веселие на Руси» (ПМЛ).

Монастирі завжди акумулювали значні матеріальні багатства, тому першою капіталістичною структурою в Давній Русі можна назвати церкву.  Широко експлуатуючи свою нерухому власність, на якій безоплатно працюють «церковні люди», і маючи державну превілегію несплати податків (яка збереглась досі),церква пускала в оборот свої вільні грошові кошти, займаючись, з одного боку, торговою діяльністю, а, з іншого, - виступаючи в якості самого найбільшого лихваря своєї епохи. Церковна література Давньої Русі не приховувала факти комерційних церковних оборутків, а постанови соборів, розкривають численні свідотства боротьби з церковним лихварством та різними зловживаннями. Вже в 1077 році, в повчанні преподобного Феодосія, ми зустрічаємо першу вказівку на резоиманіє (синонім лихварства) (МакарійІст. Р. Ц. ІІ).У повчанні до священиків своєї єпархії архієпископ Ілля погрожує лихварям: «І кун позбавлю і в кару будете від мене». Єпископ Володимир Серапион називає лихварство «кровавим резоіманством» і призиває від нього відмовитись. На Володимирськом соборі (1274р.), який був скликаний для спроби знищення безпорядків в церкві, ми зустрічаємо ту ж вказівку на недопустимість дачі коштів в борг під проценти «резоиманія» і повідомлення духовенству не займатися цим. На цьому соборі також розглядалися такі болючі питання як: «О пьянстве клириков и мирян в период от святця недели вербныя до всех святых»,«Ограничена симония - поставление в сан «по мзде», установлена фиксированная плата за рукоположение: по 7 гривен за поповство и дьяконство о обоих, оговариваются качества тех, кто собирается стать клириком», «Перечисляются нарушения в чине проскомидии», «О распространении обычая кулачних боев в празники», «О языческом обычае водить невест к воде» та інше (ru.wikipedia.Владимирский собор 1274 года).

На наступному соборі РПЦ 1503р. розглядалося питання моральності священнослужителів, навіть довелося вносити постанову про заборону правити Літургію п'яним та з похмілля (Собор 1503 года).

На Стоглавому соборі при Івані Грозному 1551 р. виносилися питання зміцнення церковної дисципліни серед духовенства і боротьби проти порочної поведінки представників церкви, лихварства монастирів, зменшення повноважень церковних судів. Іван Грозний особисто на соборі відзначив  проблему мужеложства в монастирях «За содомський блуд і за всяку нечистоту багато царств зникли» казав він. Стоглав рекомендує, щоб монахи «найбільше учнів своїх берегли, і зберігали у всякій чистоті і зберігали б їх від всякого плотського розтління, а особливо від содомського гріха і рукоблудія». Цей документ знаходиться у відкритому доступі (Стоглав).

На Московському соборі 1681—1682р. на чолі з патріархом Иоакимом розглядалися ось такі деякі делікатні питання:

• в приватних будинках, в багатьох містах люди (старообрядці) влаштували приватні постійні молитовні зібрання, в яких «лають церкву». Рішення: противників церкви відправляти до цивільних судів (рішення цього пункту призвело до вбивства понад 1000 старообрядців. В історії цей факт відомий як «12 статей» Царівни Софії);
• не тримати в монастирях «хмільне пиття». Рішення: в монастирях не тримати хмільне, мати тільки загальну трапезу…;
• для тих, ченців, які не живуть в монастирях, а пиячать по шинках і валяються на вулицях у п'яному вигляді, треба облаштувати П’ятницькій монастир (відгородити його парканом, побудувати в ньому келії),і там всіх їх збирати і тримати. Монашок, які жебракували, а не жили в монастирях, також треба всіх збирати і відправляти в ті жіночі монастирі, які багаті вотчинами, тобто можуть їх прогодувати. Заборонялося мирським людям у своїх домашніх церквах тримати овдовілих священиків, з причини того, що багато хто з них служать в п'яному вигляді і їх треба позбавлювати сану.
• щоб земля, виділена під кладовища, не використовувалася священством для торгових лавок і для побудови на ній комор, щоб ніхто по ній не їздив, а щоб вона була огороджена. (Акты исторические, собранные и изданные Археографическою коммиссиею Т. 5.)

За Петра І знову були зроблені спроби обуздати монастирську братію і в цілому духовенство, однак, успіху це не мало. Відносно духовенства, особливо у зв'язку з виробленої спробою секуляризації церковних земель, було проведено ряд заходів для впорядкування церковного суспільства. Було запропоновано значно скоротити духовну братію, підпорядкувавши духовенство твердому режимові. Бачачи в ченцях праздних людей, від яких йдуть тільки різні забобони (базікання), єресі; вважаючи, що монастир є установою непотрібною, очагом смут і бунтів, імператор Петро І намагається обмежити число монастирів, урізати їхні доходи, намагається пристосувати ченців на якесьремесло(ГрекуловЕ. «Нравырусского духовенства»). Кончина Петра І не дозволила втілити це в життя.

Монастирська організація завжди була вигідною та прибутковою справою. І справа не тільки в ситості. Засновники монастирів, мученики, аскетичні герої становилися канонізованими святими руської православної церкви. За вченням Церкви на небесах ці подвижники моляться перед Господом Богом за всіх людей, нині проживаючих на землі, а земляни будуть бити поклони перед їхніми іконами та складати чудеса житія. Чого варте земне життя в обмін на вічне царство небесне. Майбутні святі брали на себе зобов’язання мовчати роками (обітниця мовчання), не брати шлюбу, зрікатися близьких, деякі святі проводили всю неділю на стовпах невпинно молячись і спускаючись тільки на причастя чи праздні служби, як у випадку зі святим Савою Вишерським. Ці святі подвиги, були на руку завойовників, що може бути краще мовчазних, заховавшихся в печери чи залізши на стовпи людей, які не будуть продовжувати свій рід і признавати любу земну владу. 

Культурні наслідки які принесло Хрещення Русі, а саме уявлення про ту шкоду, яку приносило іноземне духовенство з імпортним Богом,поступово починає проникати у свідомість слов’янських народів. Запевняючи нас в культурному прориві, правителі, які досі вдало користуються унікальним інструментом маніпулювання масами «церква», все ще розраховують на неосвіченість мас. На радість, в наш час не потрібно іти за знаннями в печерні мури, досить знайти комп’ютер і перевірити інформацію в декількох джерелах. І виявляється ніякого чуда після хрещення не відбулося,священики пристосували під людські вади свою релігію,піклуючись лишень про збільшення своїх доходів не рахуючись із засобами. Зрозуміло, блуд, пияцтво, злість, педофілія, гомосексуалізм, доноси,обжерливість є скрізь, де є люди. Ми не хочемо сказати що ці вади притаманні тільки православному духовенству. Але нам важливо розкрити ці недоліки, та показати що духовенство ніякого культурного впливу не принесло та страждаючи багатьма недоліками, найменше може претендувати на роль вчителів та наставників суспільства.

ВИСНОВОК:

Початки релігійних вірувань виникли в епоху верхнього палеоліту (40 – 50 тис. років тому). Феномен релігійних вірувань полягає в тому, що в історії людства не існувало жодного племені чи народу, які б не мали своєї релігії. Вірування народів формувались внаслідок пізнавальної діяльності людини в регіонах поселень, менталітету, природних умов місцевості, способу життя. Релігійна універсальність християнства, сплутало чисельні народи в одну ідеологію пустельних народів, прославляючи свого ізраїльського народного героя через якого нібито відкрився сам Бог. Ця теорія не ґрунтується на знанні й доказах,а на абсолютній вірі, підкріпленій страхом смерті без продовження буття. Ця точка зору в науці вважається спекулятивною.

Стираючи народну самосвідомість, необхідно було накладати матеріальні традиції Назарету, на природні вірування Слов’янських народів. Усвідомивши що це неможливо зробити, слов’янських Богів замінили християнськими чисельними святими, природні традиції - церковною нерухомістю з неможливістю проведення ритуалів без священників.

В Єрусалимі святкували подію в’їзду Ісуса на віслюку, де його зустрічає народ з вигуками «Осанна Синові Давида! Благословенний Грядущий в ім'я Господнє! Осанна на висоті! »(Мф. 21: 9), устеляючи дорогу віслюку з Ісусом пальмовим листям. Свято «Пальмової неділі» не могли відсвяткувати слов’янина Русі, як це робили в Ізраїлі, єпископ сідав на осла,тримаючи хрест у руці перед собою, він пишно їхав вулицею, християни бігли стрічати його як Бога Ісуса, кидаючи під ноги віслюку листя пальми. Свято було підмінене «Вербною неділею» - вхід Господній в Єрусалим. Слов’янські сонячні свята рівнодень, умовно народження Сонця, замінені народженням Христа восени і Богородиці діви Марії осінню. Всі культурні надбання слов’ян сплутали з міфологією Аравійського півострова. Ми втратили наші міфи й священні перекази – цю скарбницю древнього досвіду. У нас нема повноти відомостей про ту силу, яка була джерелом нашого національного народження. Менталітет та звичаї давніх юдеїв заходять в суперечність з традиційними морально-звичаєвими системами слов’янських народів, отже, вони не можуть бути зразком для інших етносів, як не може бути однаково корисно для всіх людей однакові медикаменти.     Міфологія племені – це його жива релігія, втрата якої – завжди і всюди, навіть серед цивілізованих народів – є моральною катастрофою. Зов крові найсильніше, що є в людині, його можна заглушити, якщо відняти у нього історичну пам'ять і знання, накопичені попередніми поколіннями. Чим коротша і бідніша у людей історична пам'ять, тим легше спонукати їх прийняти новоприбулі догми, так як через відсутність достатніх історичних знань ми не можемо порівняти нововведення з тим, чим керувалися предки, було воно гірше чи краще.

Універсальне світорозуміння й породило той ефемерний сурогат неприродного ставлення до життя та спричинило появу релігійного фанатизму, який досяг свого апогею в темному Середньовіччі, інквізиції, христових походах та релігійних війнах, які продовжуються досі.

Візантійське християнство несло в собі суто політичну ідеологію, духовну складову для нашого народу не складало. Маємо право зробити очевидні висновки, що християнство в житті українців зіграло фатальну роль, перетворивши колись вільнолюбних, сповнених гідності людей на принишклих, покірних «рабів Божих». І те, що християнську долю ми поділили з долею багатьох інших народів Європи, нас аж ніяк не втішає. Справді, нашим противникам вдалося реалізувати підступний інформаційний проект завоювання світу «тихою сапою», про що сама Біблія повідомляє: «Бог вибрав немічне і немудре світу. І незначних вибрав, щоб значне знівечити!» (Павло: 1Кор. 1, 27–28).

Хрещення Київської Русі варто розглядати як трагедію народів з якого розпочався історичний занепад. Якщо казати що Господь хрестився за гріхи людські, то Кияни хрестились за гріхи Володимира, які не можуть спокути досі. Ми не відстояли духовні основи свого "я", і тому ми від 988 року починаючи, не живемо по-своєму. Багато правителів робили помилки, і молодий князь Володимир мав право зробити її. Великий Володимир зробив велику помилку. Ми покликані їх виправити на щастя собі і грядущих поколінь. Ми дорого, дуже дорого заплатили за помилку нашого предка.

Не залишитесь байдужими, коли знову золото рясі в тяжких дорогоцінних коронах священики будуть повторювати заучені фрази про цінності православ’я, варто згадати тільки за останній рік про кількість смертей які причинили один одному люди які хрестились, причащались, сповідались, носили хрестики біля серця. Події в Україні довели що православна церква не здатна скріплювати православні держави, вона навіть не здатна об’єднати самих попів однієї і тієї ж церкви, православної церкви.

Не будь байдужим, пошир інформацію!