Подіям хрещення Русі присвячено! - Канони хрещення

Канони хрещення

Християнські канони - це загальнообов'язкові правила які формувалися на вселенських соборах святими отцями, які не можуть бути відмінені та перекручені. Бюрократична машина православ’я за невиконання правил жорстко карала відступників, придавали анафемі, фізично знищували. Великий церковний розкол (1054р.) стався саме з причини канонічних розбіжностей Візантійської церкви з Римською.  Папа Лев IX та патріарх Константинопольський піддали один одного анафемі (церковному прокляттю), поділивши християнства на дві самостійні церкви: Східну (ортодоксальну або так звану «православну», грецьку або візантійську) і Західну (римо-католицьку, латинську, папську).

Правильна форма виконання християнських таїнств, була і є, головним признакам дійсного приєднання віруючих до церкви, в разі відходу від традицій чи канонів святодії оголошувалися єретиками, таїнство визнавалось проведеним проти волі божої і визнавалось недійсним.   

Таїнство хрещення – це найперше та найважливіше таїнство, відхід від правил і підготовки до цього ритуалу дозволяло церкві визнавати хрещення недійсним. Стародавня церква мала таку практику, це бачимо з правил Святих Апостолів і Вселенських соборів, послань, роз’яснень. 

Корпус канонів Православної Церкви має чимало згадок про порядок підготовки до Хрещення:

-Той хто готується до хрещення, належить вивчитися вірі (78 канон VI ВселенскогоСобору680-681 р. і  46 канон ЛаодикийскогоСобору360 р.);

- Спроба оголошувати недавно обернувшихся від язичництва людей лише «короткий час» і «скоріше» хрестити визнана порушенням церковних правил.  Під загрозою виключення з кліру священикам наказано виділяти певний період на оголошення (оголошені – ті що навчаються християнських догматів, в середньому оголошення тривало 3 роки, тому це є благом для духовного зростання оголошеного). Оголошення перед хрещенням дає людині час на усвідомлення важливості проведеного їм кроку і випробування твердості намірів (2 канон I ВселенскогоСобору 325р.);

- Забороняє приймати в списки охрещених тих людей, хто не виявив рішучого бажання прийняти Хрещення і не брав участі в оголошуючи бесідах протягом місяця (45 канон Лаодикийського Собору360 р.);

- Приймають даремну працю охрещувані, якщо мають сумнів у воскресінні, оскільки хрещенням і зануренням у воду купелі і сходженням з неї вони сповіщають смерть і воскресіння, а своїми словами показують невіру цьому (тлумачення 11 правила ІппонськогоСобору, Федором Вальсамоном)

Прагнення якомога швидше хрестити, навернути до віри дорослої людини суперечить традиціям і канонам Церкви. Нема необхідності робити глибоке дослідження, щоб пересвідчитись що над людьми Київської Русі провели обряд не відповідаючи установленому догматичному порядку підготовки та проведенню таїнства. Хреститель Князь Володимир, взагалі менше всього підпадає під правила установлених канонів, хрестившись заради шлюбного зв’язку як це представляє Нестор літописець, чи з політичних міркувань як це припускають дослідники. Володимир взагалі не годиться на роль християнського наставника нації, прийнявши хрещення не з релігійних переконань. 

Таїнство святого хрещення, якщо воно виконано правильно і не претендує на визнання недійсним, проводиться тільки один раз над людиною, тобто не може повторюватися. В 325р. на Вселенському Соборі в Нікеї, було визначено у Символі Віри: «Визнаю одно Хрещення на відпущення гріхів». «Один Господь, одна віра, одне хрещення» (Ефес 4: 5). Це непорушна істина волі божої, бо духовне народження, як і тілесне, буває тільки раз. На Карфагенському соборі419 р., єпископи закріпили цей догмат правилом 59, яке наголошує: «Забороняється перехрещувати осіб». Дослідники наводять факти що Володимир до корсунського хрещення, хрестився під Києвом в м. Васильєв (нинішній Васильків), це знаходимо в Іакова Мниха (XI в.). Попираючи основоположні догмати віровчення, двоє хрещений Володимир канонізований як рівний апостолам, святий Православ’я, засновник церкви господньої на Русі.

Атам ясно сказав: «Син блудниці не може увійти в суспільство Господнє, також десяте покоління його не ввійде в суспільство Господнє» (Второзаконня, XXIII, 2). Малка-то, Малуша блудницею була. Або для дочки рабина покладається якесь виключення особливе? (Иванченко А.С. «Путями великого Росиянина»)

Варто не забувати, що Володимир до 26 років був достовірно язичником, всі язичники в дитинстві були освячені по рідному звичаю, було дано язичницьке ім’я (Володимир – той хто володіє миром), вивчено в Новгороді волхвами язичниками, і раптом він стає християнином після трьохкратного занурення. Володимир після хрещення залишився язичником, чи з натяжкою двоєвіром, так як не було відомо, що він відрікся від віри батька свого Святослава, що вимагало проведення ритуалу, а хрещення язичників неприпустиме (203 правило номоканона великого требника). Всі язичник вважаються єретиками, хрещення єретиків не є хрещення, воно не тільки не очищає, але, навпаки, оскверняє, точно так само, як оскверняє сама єресь, вяку людина вступає допомогою такого помилкового хрещення. Безліч отців і вчителів церкви з усією строгістю дотримувалося цього погляду. Климент Олександрійський називає непридатним хрещення єретиків, про це також кажуть правила Святих Апостолів і Вселенських соборів. З цього бачимо, що християнську церкву на Русі заснував не апостол, не святий як це прийнято, а навпроти, єретик та великий грішник. Маючи погану славу багатоженця та блудника, не зупинився навіть перед тим, щоб оволодіти монахинею, дружиною свого брата, тримав численний гарем від якого мав 13 синів і 10 дочок. Братовбивчі війни, пияцтво, блуд все це не відповідало загально християнським канонам засновникам їхнього віровчення, а тим більше статусу рівноапостольного - рівному апостолам. Відсутність літописних згадок в Константинополі та Греції про хрещення Володимира і Києва, може бути спричинене уникненням признання Володимира єретиком, а його фраза з якого розпочалось хрещення Києва «А хто не прийде - багатий чи бідний, раб чи чернь людська, той противний мені!» (ПМЛ) могла на міжнародній арені слугувати доказом насильницького хрещення що також не вписувалось в канони.  

Князь Володимир не розбирався в богословських тонкощах. Він не знав, що, згідно християнським канонам, самостійну церковну область, єпархію, або землю (митрополію, патріархію), повинен очолювати церковник в сані архієрея - єпископ, митрополит або патріарх. На цю роль згодився, зрадник Корсуня, ієрей аріанського обряду Анастас, його церковний сан дозволяв читати молитви насвята, а не хрестити могутні слов’янські землі. До того ж священики аріанського обряду були піддані анафемі на другому Вселенському Соборі.  Але в наступних церковних редакціях літописів розповіді про Анастаса починають змінюватися. У деяких пізніших списках Анастаса називають єпископом, щоб узаконити з канонічно-правової точки зору організацію церкви на Русі.

Крім підготовки люду до християнської віри, необхідно було створювати інші важливі формальності: будувався центральний храм (соборна церква), приїжджали місіонери, відкривалася єпархія, починалось хрещення правителів, потім бояр, воїнів, простолюдинів, хрестились вже в збудованих церквах, а не в річці – це практика яка відома в Болгарії, Польші, Грузії, Ірландії. У Візантії не було часу, Русь могла оговтатись від міжусобиць і оцінити втрату духовного рідного цементу, тому всю інфраструктуру створювали постфактум. «Повість минулих літ» прямо на це вказує, що після хрещення Володимир велів рубити церкви і ставити їх на місцях де стояли кумири. «Десятинну церкву» встигли звести за 8 років після масового неканонічного ритуалу хрещення, соборну церкву «Софію Київську» в 1037 році, а «Софія Новгородську» тільки в 1045 році було закінчено. Сучасні археологічні дослідження показують темпи будівництва святинь «на швидкоручь», нова релігія потребувала храмів і хоч якогось дотримання канонів які опирались на церковну нерухомість.

Канони церкви також були найгрубішим чином порушені при причисленні святителя Русі до лику святих та ще й рівному апостолам. Справа в тому що при хрещенні Володимира в Корсуні йому надали нове благочестиве християнське ім’я Базилій (Василій), звільняючи майбутнього псевдо-святого від язичницького минулого. Але київським людом не було сприйнято нове, незрозуміле грецьке ім’я Базилій, так церковна цензура не змогла вимолити з людей язичницьку дикість, любов до імен рідної культури. Так і вийшло, канонізувати святого Володимира довелося під язичницьким ім’ям, що несе за собою неприпустиме порушення догматів. Взагалі правила православної церкви дозволяють канонізувати святих за умови якщо при житті чи смерті він творив чудеса,а його останки були нетлінні. Володимир не сотворив не одного чуда як за життя так і після смерті, якщо не вважати сліпоту яку він відчув перед хрещенням, а потім прозрів, хоча сучасна медична наука пояснює це як одну із форму коньюктивіту. З останками справа і того гірша. Князь був похований в заснованій ним Десятинної церкви. Під час нападу військ хана Батия на Київ, храм був зруйнований, під вагою власних склепінь завалився, коли в нього набилися віруючі. Київ був розграбований та випалений, на 200 років поринув у безжиттєвість. І ось через 620 років після смерті Володимира (1635), Митрополит Петро Могила прогулювався по руїнах Успенської Десятинної церкви і випадково виявив печеру, наказав церковним людям копати, і диво, повстали з землі два мармурові саркофага, навіть з написами приналежності до Володимира і Ганні Рюриковичів. Петро Могила взяв голову Володимира, щелепу, і праву руку, все інше чомусь кинув. Кинув і такі цінні мармурові саркофаги, і таблички з написами, і все що було в саркофазі - то що мало якісь докази. Дивно навіщо ховати від людських очей святі нетлінні останки під мармуровим саркофагом? Сучасні дослідники ставлять під сумнів справжність цієї знахідки. Чи варто дивуватися, що багато вчених схиляються до цього? Таким чином були набуті мощі вже святого на той час Володимира, його канонізували без останків приблизно в XIVст.хоча ніяких документальних свідчень про його канонізацію немає.

Аналіз давньоруських церковних творів дає уявлення про вельми довільне, неканонічне оформлення ідеологічних основ російської церкви. Син хрестителя Русі, великий князь київський Ярослав Мудрий, в 1044 році наказав дістати з могил кістки Олега і Ярополка – його рідних дядьків, хрестити ці останки та перепоховати в церкві Богородиці Десятинної. Ярослав Мудрий не знав про рішення Карфагенського Собору на якому постановили що це кощунство і великий гріх перед Богом, певно, що правителі Русі багато чого не знали про християнство. Після підпорядкування Константинопольській юрисдикції знання взагалі були не обов’язкові, головне було пам’ятати звідки прийшла благодать. Канони не прижились, переросли в традиції з язичницькім змістом, але церковною підпорядкованістю. Варто розглянути цю тему глибше як стає зрозумілим що ми не стали християнами, навпаки, за церковними нормами – двоєвіри чи єретики.