Подіям хрещення Русі присвячено! - Культурні наслідки хрещення

Культурні наслідки хрещення

Хрещення Русі тисячу років подавалося як прорив примітивних племен до освіти, культури, мистецтва, приєднання до розвинутих західних ідей і цінностей. Історики відзначають, що "Християнська церква» підняла значення князівської влади в Києві на велику висоту і зміцнила зв'язок між частинами держави". Головне Київську Русь позбавили статусу «варварської» країни.

На 1025-літній ювілей запровадження християнства, Володимир Путін з Віктором Януковичем прийняли участь в божественній літургії. Останній проголосив «1025-літній ювілей запровадження християнства як державної релігії України-Русі - це не лише свято християн, але і свято торжества Української державності, її європейської ідентичності, духовного і культурного злету, як запоруки успішної демократичної модернізації українського суспільства», а вже через півтора року Янукович накивав п’ятами, кинувши в Межигір’ї все зайве, і такі дорогі старовинні фоліанти Біблії з іконами. Янукович побіг як колись побіг Володимир до варягів збирати військо щоб повернутися для братовбивчої боротьби.

Істина доброчинних наслідків хрещення лишень в тім,що їх часто повторюють. Спробуємо розглянути з іншого кута зору «культурні наслідки».

Володимир Святославович - незаконно народжений нащадок, син ключниці Малки, якого на Русі не сприймали як майбутнього наслідника, але Русичі мали порядок не кидати своїх дітей, тому Володимиру було даровано вокняження в Новгороді. Після смерті батька князя Святослава, він з варягами вирішив розправитись з законними нащадками, і так їх бив що затупив мечі об зведених братів. Не сприймали кияни такі методи,тому Володимир шукав шляхи зміцнення власного авторитету.

Міжусобними конфліктами Київської Русі, вдало скористувалися імперія яка була налякана політикою покійного князя Святослава, який в 970 році підійшов в притул Царьграду, і відступив тільки взявши велику данину, в тому числі і на загиблих воїнів. Візантія була ослаблена войовничими русичами, як наслідок доводилось приймати умови які їм пропонували. Святослав насміхався з спроб візантійців з греками імпортувати свого Бога на терени його володінь, вважаючи що в спільноту європейських держав Київську Русь повинні ввести меч, економічна міць, торгівля, язичницька національна єдність.

І тут геополітична вдача, Русь захлиснула міжусобна боротьба, після загибелі язичницького князя Святослава, яка тепер витрачала колосальні сили на внутрішні чвари, а не розширенням міжнародних впливів.

Молодий князь Володимир був людиною схильною до випивки, його фраза «Питие есть веселие на Руси» (ПМЛ) наголошує на цьому, та був надзвичайно похітливою людиною. Нестор літописець доводив це: «Був же Володимир переможений похіттю, і були у нього дружини: Рогнеда, яку оселив на Либиді, де нині знаходиться село Предславино, від неї мав він чотирьох синів: Ізяслава, Мстислава, Ярослава, Всеволода, и двух дочок; від гречанки він мав Святополка, від чехині – Вишеслава, а ще від однієї дружини – Святослава і Мстислава, а від болгарині – Бориса і Глеба, а наложниць було у нього 300 в Вишгороді, 300 в Білгороді і 200 на Берестові, в селищі, яке називають Берестовое. І був він ненаситний в блуді, приводячи до себе заміжніх жінок і розтлівав дівиць. Був він такий же женолюбець, як і Соломон, бо кажуть, що у Соломона було 700 дружин і 300 наложниць» (ПМЛ). Вино та жінки робили князя вразливим, цих слабинок не могли упустити візантійці, тому на хмільні банкети почали навідуватися християнські місіонери, саме з хмільної вечірки і розпочалося хрещення Русі «І на знатному бенкеті князь Володимир сказав: "Велю завтра хрестити Київ! А хто не прийде - багатий чи бідний, раб чи чернь людська, той противний мені!»(ПМЛ). Нам відомо з «Повного зібрання російських літописів» видавництва археографічної комісії яка публікувала тексти літописів з оригіналу, оригінальну фразу з якої почалося хрещення Русі «А ще кто не обрящется на реке, будет повинен и противен, и имение лишён будет, а сам казнь да примет».

Не зміг Володимир втримати свою статеву нетерпимість, і зголосився зрадити віру свого батька Святослава на шлюб з візантійською царівною з Македонської династії Анни, ще й надаючи Візантії кращих воїнів для військових місій, колись ворожій батьку Святославу імперії. Найжахливіша в світі зрада – синівська зрада. Князь Володимир зрадив свого батька Святослава. Він зрадив рідну віру, рідних воїнів — значить він зрадив свою гідність. Зрада всюди і завжди є зрадою, і особливо брудною вона стає тоді, коли її проголошують святою. Між киянами запроваджено нові поняття святості: той, хто зрадив віру батьків своїх, — добродій, праву справу робить «з богом», а той, хто вірний вірі батьків своїх, — злодій. Вірність батьківським звичаям стала справою ганебною. А вірність чужим (прибулим з Греції) звичаям, стала справою почесною, святою.

Не хотіла царівна Анна приймати участь в ідеологічних загарбницьких місіях, та ще й ціною власної долі, адже вийти заміж за незаконно народженого князя та ще бути п’ятою дружиною було ганебно. З плачем царівна попрощалася з близькими, кажучи:«Іду, як в полон, краще б мені тут померти»(ПМЛ).

Після хрещення в Корсуні,князь Володимир везе в Київ свору монахів-донощиків, архиереїв, попа Анастаса та нову п’яту дружину Анну. Для Русі гарем було новим поняттям і перезагрузкою моральних сімейних цінностей, відомо що київські люди одну з жінок Володимира, Рогнеду прозвали Гореславою. Здобула вона горем славу в пам'яті людській, закінчивши свої дні у в'язниці, за наказом Володимира.

Приїхавши до Києва у візантійському пір’ї, князь Володимир вже був князем Базилієм – так як при хрещенні йому дали нове грецьке ім'я. З цього розпочався процес знищення та зневага до рідних імен які зникли назавжди.

У 325 році греки і латини, які були архієреями науки Христової, з'їхалися до маленького селища Нікеї. На соборі було постановлено, що християни не мають права носити імена такі, які в собі таять "дух язичеський" чи дух національної ідентичності, бо ж християнство має бути інтернаціональним. Відтак ім’я при обряді хрещені надавав піп, не радячись з батьками,й прив’язкою до християнських святців. Письменник Лесь Мартович, в оповіданні "Мужицька смерть" пише, що родичі (тато й мати) в душі леліяли новонародженого синка назвати Миколою. Питає дружина чоловіка, який з кумами вернувся з церкви, як же піп назвав дитину? Чоловік відповів: "Питайся його. Я йому кажу Микола, а він: хрещається, — каже, — раб Божий Редькова — та й решта". Духовний невільник стояв у церкві і з обуренням, і з ненавистю в душі слухав, що "охрещається раб Божий Редькова".У церкві, як у в'язниці, родичі були поставлені в становище німого побожного раба.

Слов’янські імена,пов’язані з язичницькими Богами, такі як Лада, Ярило, Макош і другі стали забороненими, а чудові імена Милонега, Добриня, Дружина, Добрило та інші об’явлені варварськими, поганськими, ідольськими іменами.  

Церковна цензура примирилася тільки з княжими іменами, вживаними серед знаті, не в силах їх викоренити, з них же, вказує Морошкін, переважна більшість пов'язано було з основою «-слав» - Святослав, Ростислав, В’ячеслав, Ярослав, Владислав. В літописі Нестора згадуються сто три слов’янських імен, з ста дев’яноста. Де вони зараз?

Чи свідомі ми, що в нас відібрали радість дарувати своїй рідній дитині ім'я.  Навіть жителі Африканських джунглів мають звичай, що тільки тато й мати мають право давати ім’я дитині своїй. У Індії, коли народжується дитина, подружжя світить дві свічки — чия свічка довше горітиме, той має право дитині дати ім'я. Чому імена наших дітей повинні асоціюватися з духом чужої історії?

Той, хто думає, що це справа неважлива, повинен сам себе запитати: "Чому папа римський ніколи не погодиться мати ім'я японське, українське, китайське? Чому рабін ніколи не погодиться мати ім'я в'єтнамське, ескімоське, папуаське? Чому мають бути імена одного народу звеличені, а імена другого народу дискриміновані, померлі в забутті?"(Лев Силенко «Мага Віра»).

Чужі імена, чужі прізвища, чужі назви сіл і міст, накинуті духовними чи міліарними вторжниками, чинять розлад в народних почуваннях, порушують метрику рідної мови, руйнують міст, який духовно ріднить потомків з предками (Лев Силенко «Мага Віра»).

«Господу богу Ісусу Христу» разом з його посередниками ближче імена Матвій, Давид, Бела ніж Зоряна, Богуслав, Оріян. Це духовна національна трагедія.

Князь Базилій (Володимир), по приїзду в Київ прийнявся за божественні справи. Іменем «Ісуса Христа» знищувалася вся язичницька інфраструктура. «Повість минулих літ» обмежилась лишень описом наруги над Богами, в кольорах описуючи прив’язаного до кінського хвоста Перуна. Чому до хвоста? Справа в тім що у тварини відбувається позив на дефекацію при такому стані справ, певно попи отримували неземне задоволення бачачи загаженого Перуна якого топили в Дніпрі. «І благодать була на небі і на землі» писав Нестор, описуючи культурні наслідки хрещення.

Крім образів Богів були знищенні храми, капища, священні гаї, священослужбовці, старовинні словянські літописи – існування яких безумовно буде доведено. Люди боронили свою віру як могли, останній прихисток Киян був у Священному Гаю, там де зараз стоїть Києво-Печерська лавра. У Києві Священним Гаєм називався той Гай, в якому були Могили Предків. Київські дніпровські схили були в природних утвореннях - печерах (звідси назва району Печерськ), куди язичники почали ховати «Київських Богів» оберігаючи їх від знищення. Як підтверджував професор Е. Аничков (книга "Язичництво і древня Русь") «біля Києва, недалеко села Берестове, був Свя­щенний Гай, а на схилах під цим Гаєм знахо­дилися печери, в яких береглися Київські Бо­ги. Пізніше на цьому місці розбудувалася Пе­черська лавра". Митрополит Київський Іларіон (померлий в 1066 році) у "Слові о законі і благодаті" розповідає про киян, що вони: "приімше, всі скриша в печерах кумири своя, да іх корьмници не жьгуть огнем. І ми бо сами свидителі есми, самі зрівьше ридати подобна лихьновенія прелести їх". «Скриша в печерах кумири своя» - сховали (скрили) в пе­черах своїх Богів. Язичники ховали в печерах пам’ятки національної культури, загарбники виявивши Богів, знищували їх, заселяючи печери, так доводимо що Киево-Печерська лавра заснована на могилах предків наших та язичницьких святощах, «Де стояли капища та боввани, пізніше поставали церкви» (Митрополит Іларіон (Огієнко) "Дохристиянські вірування українського народу. Історико-релігійна монографія").

Весь інтелектуальний потенціал прабатьків було втоплено в Дніпрі. Дніпро чистий, живий і повний сил був святинею божою, і тепер його використали як християнський смітник. Для християн божа річка Йордан, через неї вони переносили «Ковчег Завіту», в ній хрестився Цар Небесній, вона за міфом повертає в день хрещення Господня, а Дніпро утилізатор язичництва. В церквах слов’яни заспівали «Ти, Христе Боже наш, освятив Йорданські струї, сокрушив могутність гріха. Алілуя, Алілуя, Алііііілууяя»(Псалом). Для предків ріки – це Божий дар, даний людям і всьому живому світові, у них свята вода яку не бруднять і не піддають блюзнірству. Тепер князь Базилій (Володимир) змінює закони, повагою мають користуватися Червоне море яке розтупилось, Йордан який обернувся в минуле, прибулі греки, і церковна нерухомість яка будувалась з вирублених гаїв, а язичництво культ заборонений законом, як казав Базилій (Володимир) хто не прийде хреститись той противний мені (ПМЛ) – що підтверджує переслідування язичників.

Між киянами постало роз'єднання — киянин почав ставитися з недовір'ям до киянина, брат зненавидів брата,"Не думайте, що я прийшов, щоб спокій на землю принести. Я не спокій принести прийшов, а меча. Я прийшов порізнити чоловіка з батьком його, дочку з матір'ю, невістку із свекрухою її" (Єв. від Матвія, 10, 34-36).

996 роком Нестор записав «І сильно умножилися розбої, і сказали єпископи Володимиру «Ось умножилися розбійники; чому не стратиш їх?» Він же відповів «Боюсь гріха». Вони ж сказали йому «Ти поставлений Богом для покарання злим, а добрим на милість. Варто тобі стратити розбійників» (ПМЛ). Хто був для Візантійських епіскопів – розбійником? Логічне припущення, якщо після хрещення «умножилися розбійники», то «розбійники» - це кияни які боронили свою віру. Навіть Володимир не зважувався стратити своїх земляків. На язичницькій Русі страти ніколи не було, існували кровна помста і штраф (віра). Єпископи наполягали «варто тобі стратити розбійників», а в церквах вчили законам божим «Не вбивай», «Пробачай», «Саможертвуй».

Князь Володимир, руйнуючи рідну віру, зірвав міст духовної цілісності народу — міст, який єднав народ з його минулим. Минуле не потрібне? Ні, потрібне: народ, який знає минуле, краще орієнтується в сучасному і правильніше передбачає хід майбутнього. Як нам орієнтуватися в сьогочасні, якщо ми поборюємо дохристиянську минувшину?

В українському греко-католицькому журналі “Лоґос” пишеться ясно, що “Ісус не виступав проти порядків Єрусалимської синагоги й тим більше не зневажав її, і не противився приписам старозавітної релігії та виступав проти приниження дохристиянської релігії...”. Ость тут Ісус пояснив своє ставлення до юдейського закону (Тори): «Не подумайте, що Я руйнувати закон Прийшов – Я не руйнувати прийшов, але виконати» (Матвія: 5:17).

Справді, Ісус не поборював дохристиянської рідної віри євреїв, так як сам був євреєм, був обрізаний на 8 день за законами Тори («Свято христового обрізання» православна церква святкує 14 січня), освячений у Йордані Іоанном Хрестителем за обрядом Твила– це обряд омивання призначався не для всіх людей, а тільки для євреїв, послідовників Закону Тори, поховання Ісуса було виконано відповідно до іудейських поховальних традицій того часу (ДжошМак-Дауэлл. Неоспоримыесвидетельства. Историческиесвидетельства, факты, документыхристианства (Глава 10. Воскресение — обман илиисторический факт?). Чому ж Християни етнічні українці, росіяни, білоруси не йдуть дорогою свого пророка Ісуса який беріг своє єврейське? Ми спаплюжили і зневажаємо все що було до хрещення Русі, називаючи ті часи поганськими. Святий пророк Ілля (з івриту Элийя - «Бог мій Яхве») жив в XI в. до ери Христа, в Ізраїльському царстві, сповідував релігію юдаїзму – тепер один з найпочтенніших слов’янських святих, його ученик Елесей (з івриту Еліша – «Да врятує тебе Яхве») слідуючи законам «Тори», прославився прокляттям дітей які його дразнили, «Вийшли дві ведмедиці з лісу, і розірвали з них сорок дві дитини»(4Цар. 2:24). Проте тепер українці називають своїх дітей ім’ям Іудейського пророка, святкуючи день пам’яті разом з православною церквою 14 червня. Ми не знаємо своїх дохристиянських пророків, більше того нас змусили зневажати святощі предків наших.

Ось як Мойсей заповідав обороняти віру предків своїх: "Коли брат твій…, або син твій чи дочка твоя, чи жона серця твого, чи приятель твій любий, як душа твоя, та буде підмовляти тебе тайком, говорячи: "Нумо, будемо служити іншим Богам, яких не знав ні ти, ні батьки твої. Богам народів, що навкруги вас, близько до тебе,чи далеко від тебе, від одного кінця землі до другого кінця землі, то не приставай на волю його і не слухай його, і нехай не знайде він ласки в очах твоїх, і не змилосердься до нього, і не сховаєш його. Ні! Ти повинен вбити його. Рука твоя буде перва на страту його, а потім рука всього люду"" (5 кн. Мойсея, 13, 1 — 11).

Коли віру предків було побито бичами та втоплено в Дніпрі, на берег Почаево зігнали переляканих матерів з дітьми, йшли бабці, діди. На березі був наказ зняти з себе одяг, бо за канонами хрещення людина мусить бути такою якою вона прийшла в цей світ, «яко хрещення це друге народження». Як писав святий Кирил «ви були голими на очах у всього світу, і анітрохи не соромилися цього! У цьому ви наслідували Адама, який був у земному Раю абсолютно голим і не червонів через це».

Повертаючись до масового хрещення киян, мусимо уявити, що в цей момент відчували доньки стоячи з голими батьками, чи може стояти гола матір біля своїх синів? Є скотина - у неї сорому немає. Чому до киян, а потім і до всього населення держави, поставилися як до худоби. Логічно сказати, що кияни ридали від сорому, закриваючи свої причинні місця від такого культурного заходу, а над їхніми головами, на незрозумілій мові іноземці ієреї в золотих рясах читали молитовні заклинання.

Після хрещення варяги-воїни з греками-монахами вторглися в Київський Священний Гай, виконуючи заповіт освятійших «Жертовники їх зруйнуєте, стовпи поламаєте, гаї їхні зрубаєте, а тесані фігури їх вогнем спалите" (5 кн. Мойсея, гл. 7, 5) – це дійство детально описано митрополитом Іларіоном (Огнієнко) у книзі "Дохристиянські вірування Російського Народу". З священних гаїв будували церкви, на зруйнованих культових місцях язичників. Принцеса Анна завзято брала участь у поширенні православ'я на Русі, «побудувавши багато церков» - писав Сирійский історик XI ст..Яхья Антиохийский. Візантії, за допомогою своїх агентів вдалося не просто домогтися хрещення Русі, а поставити її в залежність від царгородського патріархату. Відомо що тільки в 1589р. в Москві було засновано патріархію, першим патріархом якої став московський митрополит Іов.  Саме по собі хрещення свідомо не мало б ніякого успіху без підриву, а як їм все-таки вдалося, знищення, як тепер сказали б, інтелектуального потенціалу Русі. Для цього першочергово необхідно було знищити та змінити писемність, чим і зайнялась церковники, замкнувши на собі освітню галузь. Народ не повинен був обов'язково розуміти все те, що йому читали з церковних амвонів, а краще, щоб взагалі нічого не розумів, як це ми зараз можемо спостерігати в церквах де батюшки нерозбірливо причитають про свої божі справи. Книжній справі навчались переважно ченці в багатьох монастирях. Надалі ж, з розвитком культури, церква не тільки не сприяла поширенню освіти, але, навпаки, стала набувати значення гонителя освіти. Друкарні відкривалися тільки в монастирях, тут же організовували школи, де з малку нав’язувались православні догмати. Про них пише, наприклад, Іоанн Кобенцель: «По всій Московії немає шкіл та інших способів до вивчення наук, крім того, чому можна навчитися в монастирях; тому з тисячі людей ледь знайдеться один, хто вміє читати» (Митрополит  Макарій т. VII).

Наслідки узурпації освіти церквою найтрагічніші: на території Київської Русі за період з X по XVIIІ століття не народилося та не розвинулось жодного вченого! В той час, коли у всьому світі розвивалась архітектура, музика, поезія, психология, філософія, математика, винаходили телескопи описуючи світи інших планет та доводячи закони руху планет, в той час у нас били земні поклони, цілували руки попам, ставили свічки.

В 1490 році Леонардо вже створював гравюри людини, точно передавав будова скелета і внутрішніх органів, будову ока. У нас 1824 рік, архієпископ Казанський Амвросій з губернатором Магнітським М.Л. та підбуреними семінаристами, вриваються на кафедру анатомії Казанського університету, де вперше було виставлено анатомічні зразки тварин, розгромлюють її, завантажують наукові екземпляри на підводу і під колокольний дзвін везуть все на цвинтар, де ховають останки тварин по православних канонам. Казанський університет під впливом церковної влади було звинувачено в безбожному напрямку викладання, і запропоновано знести саму будівлю університету. Така міра покарання не була схвалена государем, замість знищення університету було запропоновано його реформацію. З роботи звільнено 12 професорів, та більшість викладатського персоналу, всіх інших примусили проповідувати перевагу святого Письма над наукою (в т.ч. і на медицинському факультеті). Так, політичну економію викладали по Біблії, а філософські науки пропонувалося зовсім знищити. Казанський університет з вищого учбового закладу трансформували в щось подібне до монастиря.

В Європі розвивалась фармакологія, захворювання стали лікувати більш раціонально.

Починають з’являтися твори з історії медицини Леклерка, Гедика, Фрейнда, Шульца, Акерманна. В цей час в Москві фармацевт Квилен фон Бромберг вирішив відкрити першу аптеку. На вітринах стояли пляшечки з зіллям, трави, вариво та все таке що нагадувало волховання.  Обурення віруючих не було межі - аптека була знищена, в сам єретик Бромберг ледве встиг збігти.

Потім заборонили до видавництва труди Дарвіна, Геккеля, знущалися над Іваном Михайловичем Сеченовим, глибоко віруючою православною людиною, якого Петербурзький митрополит Ісідор вимагав відправити на Соловки, а його книга «Рефлекси головного мозку» була заборонена за невідповідність православному віровченню ідеалістичного уявлення про людину та її душу. Доречі, під впливом книги «Рефлекси головного мозку» І. П. Павлов залишає навчання в семінарії, і стає в майбутньому лауреатом Нобелівської премії і академіком. І таких випадків було дуже багато. Церква не дозволяла людині розібратися в світобудові, фізіології, археології, пояснюючи все дуже просто 2-ма словами, достатньо завчити декілька постулатів щоб пояснювати різноманіття процесів. В християнстві звільняють від можливості думати, на все давно вже заготовлені відповіді. І коли православ'я закидає на католицизм який знищував на кострищах філософів, анатомів, палеонтологів, картографів, справедливо зазначити що у нас їх просто не було.

Повертаючись до побудови нової православної структури після руйнації існуючої, природної системи вірування, Русі необхідно було забезпечити новоприбувше корсунське та візантійське духовенство, богомольців, будівництво і прикрасу християнських святинь, монастирів, що само по собі було надзвичайно витратною справою. Візантія направила князя Володимира з Корсуня з «мощами святого Климента, і Фива, учня його, взяв і сосуди церковні й ікони» (ПМЛ), а все інше будь ласка за власний рахунок. Тепер у Візантії відкрився найбільший ринок збуту церковного принаддя та будівельних матеріалів за всі часи!  На Русь їхали візантійські зодчі, грецькі майстри, «Володимер помисли создати церков Пресвятыя Богородица и послав преведе мастеры от Грек.» (Повість минулих літ .М.; Л., 1950). Дерев’яне зодчество, яке існувало на Русі до хрещення тепер називалось не канонічним, адже тепер Візантія мала відкритий доступ до дніпровому шляху «Із варягів в греки», по якому направлялися канонічні матеріали для будівництва, прикрас, молінь. Це була золота жила прибутків Візантійської імперії. В літописах повідомлялось,що першу кам’яну церкву Десятинну прикрашали ікони, хрести та дорогоцінні посудини. В оздобленні інтер'єру рясно використовувався візантійський мармур, за що сучасники також називали храм «мармуровим» (Толочко П. П. Древний Киев. — К.: Наукова думка, 1976). Русь тепер витрачає кошти не на укріплення власної економіки,а на імпортний мармур, предмети храмового інтер’єру, мозаїчні набори і багато іншого що необхідно для будівництва святинь по всій Русі. Дійшло до того, що після кончини Ярослава Мудрого Русь закупила 6– ти тонний мармуровий саркофаг у Візантії, і чекали поки його доставлять (Энциклопедический справочник, Киев 1985). Коли нам кажуть що Візантія збагатила Русь соєю культурою (архітектурою, зодчеством), невже ми не розуміємо, що 250 років вона обмінювала хрестики з мощами на реальні матеріальні багатства Древньоруської Русі? Це обмін скляних прикрас на золото!

Кажучи сучасними термінами, церква впроваджувалась як бюджетна державна організація, і з плином часу стала механізмом оподаткування для населення, для якого відвідування церкви було обов’язковим, кара за несплату десятини, найсуровіша - відлучення від церкви, ярлик нехристя чи розкольника. Лише 17 квітня 1905р., під час масових бунтів населення, які разом з іншими вимогами висували право на свободу совісті і віросповідання імператор Миколай ІІ видав указ в якому вперше передбачалось свободу віро сповідування, і що відхід від Православної віри в інше християнське сповідання не підлягало переслідуванню(Полное собрание законов Российской империи. Собрание третье. 1905. — СПб, 1907, Т. 25).

Десятина доповнювалась механізмом пожертв для більш тісного встановлення та зміцнення зв’язку вірян з Богом. Викривачцерковних користолюбців Бассіан писав, про експлуататорську роль церкви «Яка може бути користь, - говорить він, - благочестивим князям, що приніс все це (церковне багатства) Богу,якщо ви вживаєте приношення неправедно, і ліхоімственно, абсолютно всупереч їх благочестивому наміру? Самі ви в надмірному достатку, багатстві і об’їдаєтесь, понад вашої потреби, а брати наші селяни, що працюють на вас у ваших селах, живуть в останніх злиднях» (Павлов. Очерк секуляризации ст. 71). Варто тільки згадати картини Перова В.Г. («Монастирська трапеза», «Сільський хресний хід на Пасху», «Чаювання в Митищах, поблизу Москви») щоб пересвідчитись в зловживаннях церкви.

Як знаємо на завойованих землях Візантія встановлювала власну модель оподаткування населення та рабовласницький устрій. Русь вже була духовною підданою, тепер на неї могли поширюватися норми Візантійського права. Після податкової реформи слідувала реформа соціального строю, а саме створення на вільній язичницькій землі рабовласницького суспільства. Рабовласницькі норми Візантійського права відобразилися в древньоруському збірнику правових норм «Руська правда» (1016р.), яка законодавчо визначила безправне становище простих людей. З’явилась категорія населення «Смерд» - так тепер називали людей, які працювали на землі, а з розвитком правової системи були поступово закріпачені. «Смердів» дозволялось мати вищому духовенству, феодалам і т.п. Вони були прикріплені до землі, рабовласник мав право самостійно чинити суд над ними. Штраф за вбивство смерда «Руська правда» установлювала в розміри всього 5-ти гривень, при тому штраф за вбивство рядової, вільної людини оцінювався в 40-к гривень (гривні були шестикутні, плоскі. Археологи установили, що один гривень — це 500, 250, 200, 100 грамів золота: вага гривні коливалася у часи Святослава Ігоровича, Во­лодимира Святославича, Ярослава Володи­ми­ровича). Заповідь «Не вбивай» працювала тільки для простих людей, феодал завжди міг відкупитись та зробити пожертву на церкву спокутавши гріхи(нема гріха найжахливішого ніж вбивство людей, тепер це було узаконено). До наших часів дійшли деякі норми церковного права «Церковний устав Володимира Великого» та «Устав о церковних судах». Ознайомившись з цими документами стає зрозуміло, що церква користувалась значними державними пільгами, могла самостійно чинити суд над людом хрещеним, забезпечувалась землями, стадами скоту і так званими «церковними людьми».  «Церковні люди» - це хрещені люди, які безоплатно мусили працювати в господарстві священників. І людям хрещеним у церквах говорилося, щоб вони не дбали про земне, покірно працювали на гос­подарстві, дбали про спасіння в царстві не­бесному. І щоб знали, що є "Церковний За­кон": на землю церковну хто посягає — тому смерть. Правий був Наполеон Бонапарт, казавши «Релігія це те, що утримує бідних від вбивства багатих». Поняття раб, було підмінене в законодавчих нормах на «Церковні люди», «Смерд», «Челядь», «Холоп», «Кріпак» а в біблійних священних писаннях все залишилось при своїх назвах «Раби Божі», «Раби господа нашого», «Раби царя небесного».

Взагалі слово раб – це найпопулярніше слово в Біблії. Чому? Все дуже просто. Римська імперія завойовує численні народи. Деспотичний режим імперії, поневолення провінцій, важкі побори, безправ'я призвели до появи почуття апатії і деморалізації у широких мас. Не бачачи можливості отримати позбавлення від гніту на землі, люди змушені були мріяти про порятунок і позбавлення на небі. Тому в східних провінціях Римської імперії починають розвиватися перші християнські секти, в які стікалася місцева біднота, землепашці, ремісники, риболови та проповідували про райське життя після смерті яке їм може забезпечити віра в Ісуса та в древньоєврейську міфологію. В Іудеї,в 50 році н.е. ця ідея набирає таких обертів що під час Пасхи в Єрусалимі місцева біднота локалізує бунт, за результатами який забрав життя 30 000 життів. Римлянам доводилось тримати 4 легіона щоб стримувати дикий фанатичний настрій зароджений вірою в національного героя Христа.

У порівнянні з природною язичницькою релігією римлян в християнстві центральною ідеєю стає гріховність людини і її протилежна сторона - ідея порятунку. Люди грішні перед Богом і саме це зрівнює всіх: греків і юдеїв, римлян і варварів, рабів і вільних, багатих і бідних. Первородний гріх Адама і Єви тяжким каменем висить на всьому людстві, але люди можуть від нього очиститися. Це відбудеться в тому випадку, якщо вони усвідомлюють, що грішні, і направлять свої помисли в сторону очищення від гріхів, повірять у божественного Спасителя, який був посланий на землю Богом і прийняв на себе гріхи людські. Ісус Христос мученицькою смертю спокутував ці гріхи і вказав людям шлях до порятунку. Цей шлях - віра в великого і єдиного в трьох особах Бога, покаяння в гріхах, смиренність і надія на царство небесне після смерті. Виникнувши як протест проти римського панування, християнство викликало вороже ставлення з боку правлячих кіл Риму. Римську імперію захлиснули 20 річні громадянські війни, і імператор Костянтин приходить до думки, що замість того, щоб боротися з християнською сектою, краще використовувати їх в інтересах держави. Після битви у Мульвійського моста, де бунтівні християни надають імператору Костянтину допомогу, він перемагає Мексанція і стає одноосібним правителем західній частині Римської імперії. Після перемоги, з його щедрої руки виходить Міланський едикт (313р.), що узаконює християнство як державну релігію. А вже в 325 р. відбувся – Нікейський собор, який встановив 4 Євангелія з розумінням «Божих рабів», прийняв догмат «святої Трійці», закріпив безмежну владу імператора на землі який діє від імені християнського Бога, та ін. На завойованих землях христолюби місіонери рекли – всяка влада Богом дана, і їй треба коритися. Таким чином рабство суспільне, трансформувалось в рабство духовне, замінюючи органи які контролювали поневолення. Нам досі попи співають в церквах:

«Восхваляйте ім'я Господнє,
Восхваляйте, раби, Господа нашого,
Хваліть Бога, хваліть Бога, хваліть Бога!» (Поліелейні псалми 134 и 135)

Ось просте пояснення популярності слова «раб» в Біблії.

В Київській Русі після хрещення, важливу роль в духовній культурі почали відігравати ідеали чернецтва. 1049 рік. Київський літописець написав, що за царя Ярослава "почали множитися монахи і монастирі почали появлятися". Хто хотів навчитися писати і читати, ішов до монастиря, де молоді люди спрямовували свої мислення і почування так, як це було вигідно для церкви Христової. Інші йшли залякані проповідями про страшний суд, кінець світу і розум їхній зайняли оповіданнями про райське життя після смерті. Хлопці з дівчатами йшли, відмовляючись від земних благ, любов до природи, радість життя було не справою хрещених людей, невтомними молитвами, постами треба здобувати шлях до спасіння. Грецькі з Візантійськими ієреями Київ поступово перетворюють в місто – монастир і монахів – живих мертвеців, мовчазних людей, які відреклися від природи і просять у Христа спасіння, та самозречено читають писання отців грецької церкви. Грецька церква в Києві породжує зне­ва­гу до військового життя, за ворога краще помолитися, пробачити все. Тепер заборонено навіть проводити кулачні бої, як традицію яка з раннього дитинства привчала до того, що потрібно вміти постояти за Батьківщину, сім'ю і самих себе. Духовенство вважало кулачні бої богомерзькою справою і карало учасників за церковними законами (Русская цивилизация. К истории кулачних боёв).

В Європі християнізм мілітарний, наприклад у 12 столітті Іспанія має три ордена міліарного християнізму — орден Калатрава, орден Сантіяго, орден Алкантара, учасникам завойовницьких хрестових походів церква дарувала відпущення всіх гріхів, Папи Римські особисто очолювали військові походи. В Україні християнізм затворницький, монастирський. Київ — град монастирів і монахів. Не воїни-меченосці, а монахи-затворники поповнюють ряди святих (Лев Силенко. Мага Віра).

З початку 12 ст. в Київській Русі є 100 церков, тисячі монахів, сам тільки Печерський монастир має 180 душ, за даними «Патерик». Для порівняння київський гарнізон князя Святослав Ізяславовича в 1096 році складав 800 військових, така нікчемна кількість оборонців дозволила половцям грабувати та палити все київське передгір’я.

Монашество — пошесть, яка ослабила оборону Київської Русі, хилячи її до загибелі. Подальша вся історія складалася в запеклих міжусобних війнах та втрачанні земель і впливів на міжнародній арені. В 1240 р. люди ховалися в «Десятинній церкві» просячи порятунку у святої Богородиці, вірячи, що вона спасе їх від орди хана Батия, від навали людей Десятинка рухнула, похоронив під своїми руїнами київських вірян. Хрещена Русь була розорена, вона втратила практично все осідле населення, на декілька століть відкинута в розвитку. При такому стані справ «духовні провідники» вже в 1242 році визнають владу загарбників монголів (бо всяка влада від Бога), та на єпископському соборі проголошують митрополитом Київським Кирила ІІІ, який був близький ординському царю Менгу-Тимуру(ru.wikipedia.org/wiki/Кирилл_III_(митрополит_Киевский). Тепер попи стають на довгі роки провідниками влади Монгольської імперії і гарантами збору данини.

Чернецтво, взявши на себе функцію духовних провідників, впроваджують нові традиції, таїнства, виконання яких можливе тільки в церкві під контролем та керівництвом духовенства. Вони впроваджують таїнства де неможливо обійтись без алкоголю, як з таїнством «святого причастя», де вино начебто перетворюється в кров господню з подальшим його вживанням, дозволялось вживати навіть дітям. Монахи почали займатись виробництвом вин, медовух, квасів, пива, келії обплітались виноградниками з яких вироблялася і божа кров і напій для власного вжитку. З часом пристрасть духовенства до питва вийшло за рамки побутової подробиці, і вже дуже турбувало вищу державну владу. У канонічних відповідях митрополита Іоанна ІІ (1080-1089) ми зустрічаємо цікаві вказівки: «В монастирях часто банкети робляться, созивають мужа вкупі з жонами і в тих банкетах друг друга преспевают, хто краще банкет сотворив». Описуючи побут руського  духовенства, Олеарій відмічає, що в великі свята, ввечері, завжди можна побачити священників, які валяються смертельно п’яні в багнюці (Рущинский Л.П. «Релігійний побут руських і іноземців»). В народі почали складати смішливі приказки про попів «Правый клирос поэт, а левый в алтаре вино пьет», «Поп в трапезу ковыляет - о рюмочке помышляет», «Ряса просит кваса» і т.д. На Стоглавом Соборі в 1551р. було постановлено Іваном Грозним та митрополитом Макарієм болючі питання проблем духовенства «О пиянственном питии» та «О иже не вносити в алтарь пьянственаго пития» (Стоглав, собор 1551 рік. Питання 17, 36). Проблему пиятства попів доводилося вирішувати на рівні царської влади. 

Люди дивлячись на сп’янілих священиків, які перебрали на себе функції духовних провідників, вважали вже нормою такий стан прав, а ті повчали «Біблія не забороняє вживання алкогольних напоїв. У ній говориться, що вино, яке «веселить серце людини», - дар від Бога (Псалом 103: 14, 15). До того ж перше чудо від Ісуса це – «перетворення води в вино» на знатному весільному банкеті, коли його забракло (Иоанна 2:7—9).

В 1977 році, коли Захід вирішив нанести Радянському Союзу потужний економічний нокдаун, позбавивши його монопольного права на популярний бренд "російська горілка", експортні доходи від якої вже тоді займали почесне друге місце після нафти, довелося викладувати історичні козирі. Так з’ясувалося що перша горілка була виготовлена монахом Первопристольного монастиря в 1502 році, і мала назву «водофка», тому бренд необхідно вважати саме російським. Міжнародний суд визнав факт переконливих, та закріпив жаданий бренд міцного напою за Радянським Союзом.

Що казати: статистика скаже сама за себе: за даними Всесвітньої організації охорони здоров'я найбільше алкоголю на душу населення в світі приходиться на Білорусію, Молдову, Росію, Україну, Румунію, такі «не варварські» сп’янілі православні держави. А спочатку було слово князя Володимира «Питие есть веселие на Руси» (ПМЛ).

Монастирі завжди акумулювали значні матеріальні багатства, тому першою капіталістичною структурою в Давній Русі можна назвати церкву.  Широко експлуатуючи свою нерухому власність, на якій безоплатно працюють «церковні люди», і маючи державну превілегію несплати податків (яка збереглась досі),церква пускала в оборот свої вільні грошові кошти, займаючись, з одного боку, торговою діяльністю, а, з іншого, - виступаючи в якості самого найбільшого лихваря своєї епохи. Церковна література Давньої Русі не приховувала факти комерційних церковних оборутків, а постанови соборів, розкривають численні свідотства боротьби з церковним лихварством та різними зловживаннями. Вже в 1077 році, в повчанні преподобного Феодосія, ми зустрічаємо першу вказівку на резоиманіє (синонім лихварства) (МакарійІст. Р. Ц. ІІ).У повчанні до священиків своєї єпархії архієпископ Ілля погрожує лихварям: «І кун позбавлю і в кару будете від мене». Єпископ Володимир Серапион називає лихварство «кровавим резоіманством» і призиває від нього відмовитись. На Володимирськом соборі (1274р.), який був скликаний для спроби знищення безпорядків в церкві, ми зустрічаємо ту ж вказівку на недопустимість дачі коштів в борг під проценти «резоиманія» і повідомлення духовенству не займатися цим. На цьому соборі також розглядалися такі болючі питання як: «О пьянстве клириков и мирян в период от святця недели вербныя до всех святых»,«Ограничена симония - поставление в сан «по мзде», установлена фиксированная плата за рукоположение: по 7 гривен за поповство и дьяконство о обоих, оговариваются качества тех, кто собирается стать клириком», «Перечисляются нарушения в чине проскомидии», «О распространении обычая кулачних боев в празники», «О языческом обычае водить невест к воде» та інше (ru.wikipedia.Владимирский собор 1274 года).

На наступному соборі РПЦ 1503р. розглядалося питання моральності священнослужителів, навіть довелося вносити постанову про заборону правити Літургію п'яним та з похмілля (Собор 1503 года).

На Стоглавому соборі при Івані Грозному 1551 р. виносилися питання зміцнення церковної дисципліни серед духовенства і боротьби проти порочної поведінки представників церкви, лихварства монастирів, зменшення повноважень церковних судів. Іван Грозний особисто на соборі відзначив  проблему мужеложства в монастирях «За содомський блуд і за всяку нечистоту багато царств зникли» казав він. Стоглав рекомендує, щоб монахи «найбільше учнів своїх берегли, і зберігали у всякій чистоті і зберігали б їх від всякого плотського розтління, а особливо від содомського гріха і рукоблудія». Цей документ знаходиться у відкритому доступі (Стоглав).

На Московському соборі 1681—1682р. на чолі з патріархом Иоакимом розглядалися ось такі деякі делікатні питання:

• в приватних будинках, в багатьох містах люди (старообрядці) влаштували приватні постійні молитовні зібрання, в яких «лають церкву». Рішення: противників церкви відправляти до цивільних судів (рішення цього пункту призвело до вбивства понад 1000 старообрядців. В історії цей факт відомий як «12 статей» Царівни Софії);
• не тримати в монастирях «хмільне пиття». Рішення: в монастирях не тримати хмільне, мати тільки загальну трапезу…;
• для тих, ченців, які не живуть в монастирях, а пиячать по шинках і валяються на вулицях у п'яному вигляді, треба облаштувати П’ятницькій монастир (відгородити його парканом, побудувати в ньому келії),і там всіх їх збирати і тримати. Монашок, які жебракували, а не жили в монастирях, також треба всіх збирати і відправляти в ті жіночі монастирі, які багаті вотчинами, тобто можуть їх прогодувати. Заборонялося мирським людям у своїх домашніх церквах тримати овдовілих священиків, з причини того, що багато хто з них служать в п'яному вигляді і їх треба позбавлювати сану.
• щоб земля, виділена під кладовища, не використовувалася священством для торгових лавок і для побудови на ній комор, щоб ніхто по ній не їздив, а щоб вона була огороджена. (Акты исторические, собранные и изданные Археографическою коммиссиею Т. 5.)

За Петра І знову були зроблені спроби обуздати монастирську братію і в цілому духовенство, однак, успіху це не мало. Відносно духовенства, особливо у зв'язку з виробленої спробою секуляризації церковних земель, було проведено ряд заходів для впорядкування церковного суспільства. Було запропоновано значно скоротити духовну братію, підпорядкувавши духовенство твердому режимові. Бачачи в ченцях праздних людей, від яких йдуть тільки різні забобони (базікання), єресі; вважаючи, що монастир є установою непотрібною, очагом смут і бунтів, імператор Петро І намагається обмежити число монастирів, урізати їхні доходи, намагається пристосувати ченців на якесьремесло(ГрекуловЕ. «Нравырусского духовенства»). Кончина Петра І не дозволила втілити це в життя.

Монастирська організація завжди була вигідною та прибутковою справою. І справа не тільки в ситості. Засновники монастирів, мученики, аскетичні герої становилися канонізованими святими руської православної церкви. За вченням Церкви на небесах ці подвижники моляться перед Господом Богом за всіх людей, нині проживаючих на землі, а земляни будуть бити поклони перед їхніми іконами та складати чудеса житія. Чого варте земне життя в обмін на вічне царство небесне. Майбутні святі брали на себе зобов’язання мовчати роками (обітниця мовчання), не брати шлюбу, зрікатися близьких, деякі святі проводили всю неділю на стовпах невпинно молячись і спускаючись тільки на причастя чи праздні служби, як у випадку зі святим Савою Вишерським. Ці святі подвиги, були на руку завойовників, що може бути краще мовчазних, заховавшихся в печери чи залізши на стовпи людей, які не будуть продовжувати свій рід і признавати любу земну владу. 

Культурні наслідки які принесло Хрещення Русі, а саме уявлення про ту шкоду, яку приносило іноземне духовенство з імпортним Богом,поступово починає проникати у свідомість слов’янських народів. Запевняючи нас в культурному прориві, правителі, які досі вдало користуються унікальним інструментом маніпулювання масами «церква», все ще розраховують на неосвіченість мас. На радість, в наш час не потрібно іти за знаннями в печерні мури, досить знайти комп’ютер і перевірити інформацію в декількох джерелах. І виявляється ніякого чуда після хрещення не відбулося,священики пристосували під людські вади свою релігію,піклуючись лишень про збільшення своїх доходів не рахуючись із засобами. Зрозуміло, блуд, пияцтво, злість, педофілія, гомосексуалізм, доноси,обжерливість є скрізь, де є люди. Ми не хочемо сказати що ці вади притаманні тільки православному духовенству. Але нам важливо розкрити ці недоліки, та показати що духовенство ніякого культурного впливу не принесло та страждаючи багатьма недоліками, найменше може претендувати на роль вчителів та наставників суспільства.