Купальська обрядовість на Україні - Вступ

Вступ

В останні роки до традиційної духовної культури слов’янських народів помітно посилився інтерес представників різних наук – істориків і археологів, філологів і філософів, етнографів і мистецтвознавців. Аналіз етнографічно-фольклорних факторів і явищ духовного життя слов’ян дає можливість певною мірою реконструювати й осмислити архаїчні форми господарювання і побуту, суспільних відносин, систему давньослов’янських світоглядних уявлень. У вивченні конкретних локальних традицій, що по-різному збереглися в різних народів, але можуть доповнити одні одних, учені вбачають перспективу для мисленого відтворення основних контурів структури давньослов’янської духовної культури¹. Таким чином увага дослідників зосереджується на тих реаліях історичної дійсності, які, незважаючи на зміни, нашарування, модифікації і трансформації і в змісті, і в формальній структурі, не перестали бути цінним джерелом для наукового аналізу широкого кола проблем.

Такими найбільш стійкими традиційними елементами духовної культури є, наприклад, календарні звичаї та обряди, в яких виявляються, по-перше, етнічна специфіка того чи іншого народу, по-друге – риси, що засвідчують генетичну спільність та однакові чи подібні закономірності історичного розвитку певних етносів, і, по-третє – ознаки, властиві загальнолюдській культурі. З цієї точки зору дослідження календарних звичаїв та обрядів теж відіграє особливу роль у комплексі невідкладних завдань сучасної етнографічної науки². За останні роки з даної проблематики опубліковано десятки статей і кілька фундаментальних праць, як-от: “Весенне-летние календарные обряды русских, украинцев и белоруссов. XIX – начало XX в. ” В. К. Соколової (М., 1979); чотирьохтомна монографія “Календарные обычаи и обряды в странах зарубежной Европы” (М., 1973–1983); “Язычество древних славян” (М., 1981) та “Язычество древней Руси” (М., 1987) Б. О. Рибакова, “Исследования в области славянских древностей. Лексические и фразеологические вопросы реконструкции текстов” В. В. Іванова, В. М. Топорова (М., 1974).

У звичаєво-обрядовому комплексі європейських народів одним з найзначніших є свято літнього сонцестояння, яке відзначали 24 червня за старим стилем. У різних народів це свято відоме під різними назвами: midsommar (тобто середина літа) – у шведів, Saint Jeans (Святого Жана) – у французів, flakagajt (тобто день полум’я) – в албанців, sobotka – у поляків, kresu den (вогняний день) – у словенців, Єньовден, Яновден – у болгар, Івана Купала – у східних слов’ян³.

Які ж генетичні корені цього свята? Які етапи воно пройшло, розвиваючись? Яка його семантика і функції? На ці та інші питання намагалися відповісти багато вчених. Розв’язати до кінця вузол цих питань навряд чи вдасться, але висвітлити ряд суттєвих моментів з історії купальського свята, з’ясувати в найголовніших рисах його зміст і структуру на основі аналізу фольклорно-етнографічного матеріалу спробуємо.

Як відомо, виникнення та історія будь-якого явища суспільного характеру зумовлені сукупністю економічних факторів і соціальної організації суспільства. Традиційні форми духовної культури своїми глибинними коренями сягають первісної стадії суспільства, епохи докласової формації, коли людина постійно залежала від природних стихій, відчуваючи, за словами В. І. Леніна, труднощі боротьби з природою⁴. Засухи, повені, град, заморозки, знищення врожаю саранчею тощо – все це неодноразово зводило нанівець плоди людської праці, змушуючи наших предків шукати певних засобів впливу на реальні чи уявні сили, від яких залежав добробут кожного члена ранньоетнічної суспільної формації. Ще на зорі історії людина спостерегла циклічність змін у природі, які головним чином залежали від фаз сонця – зимового й літнього сонцестояння та весняного й осіннього рівнодення.

Обрядовість, пов’язана зі святкуванням літнього сонцестояння, характеризується стійкістю і повторюваністю головних компонентів (розпалювання ритуальних вогнищ, купання в ріках чи озерах, система апотропеїчних дій тощо) в різних, навіть досить віддалених народів Європи. Типологію купальських обрядів, що спостерігається в синхронному й діахронічному планах, “слід пояснювати не взаємозапозиченнями (хоч запозичення й не виключається), а єдиними формами господарської діяльності й соціальної організації суспільства на певних хронологічних відрізках історичного процесу”⁵.

Все ж при значній кількості спільних рис у календарній обрядовості європейських народів купальська традиція кожного окремо взятого етносу має ряд специфічних особливостей, зумовлених факторами географічного розташування, соціально-економічного та культурного розвитку.

Вивчення купальської обрядовості необхідне для реконструкції давньої слов’янської духовної культури, оскільки науковий аналіз купальських ритуалів проливає світло на систему історично складених форм суспільної організації, релігійно-світоглядних та морально-етичних форм, на соціальний досвід поколінь ранньоетнічної спільності та пізніших її утворень. Як зауважує Г. В. Тавлай:

“у купальських обрядах відображалися погляди людини на оточуючий світ, реальні умови праці й побуту, закріплювалися споконвічні закони землеробства, тваринництва, народної медицини, аграрно-магічні ідеї родючості, які виникали на різних ступенях суспільного розвитку і зберігалися в народній пам’яті... Виконання відповідних обрядів створювало в людини ілюзію впливу на силу природи і тимчасової безпеки в навколишньому світі”⁶

Отже, науково-матеріалістичне пояснення свята літнього сонцестояння сприятиме правильному розумінню змісту купальної обрядовості, її соціальних функцій і естетичної природи.

“Не всі свята, – підкреслює В. Я. Пропп, – в однаковій мірі були пов’язані з православним віровченням... Ще до введення церковних свят існували свята й обряди язичницькі (свято зимового сонцевороту, зустрічі весни, літнього рівнодення, жнив тощо). З ними церква повела двояку боротьбу: частково шляхом проповідей і заборон пробувала їх знищити, частково пристосовувала до своїх цілей і приурочувала до свят церковного календаря”⁷.

Саме так сталося і з язичницьким святом літнього сонцестояння, яке християнська церква в IV ст. н. е. проголосила днем народження Іоанна Хрестителя – предтечі Ісуса Христа. Духовенство та адміністративні власті переслідували купальські ігри, вбачаючи в усякому прояві життєрадісності антипод послуху, мирення та аскетизму, проповідувані християнським віровченням. Однак церква так і не змогла викоренити “богохульних”, “бісовських”, “сатанинських” купальських обрядів та ритуалів, які навіть у XIX – на початку XX ст. під штучною оболонкою християнських нашарувань зберігали глибинні пласти своєї дохристиянської сутності, язичницьку символіку, типові архаїчні риси духовної культури народу.

Дослідження купальської обрядовості важливе не тільки з науково-пізнавальної точки зору. Його значення, ідеологічна актуальність полягає також у визначенні питомої ваги, ідейно-виховного та естетичного потенціалу купальського святкування в системі сучасної радянської обрядовості, оскільки етнічні традиції підвищують зрілість свідомості, збагачують духовний світ людини.
Дослідження купальської обрядовості на Україні пов’язане з розглядом складних і багатопланових питань, науковий аналіз яких навіть у межах монографії не може претендувати на повноту й вичерпність. Ми ставимо за мету: висвітлити структурні компоненти свята Івана Купала та їх локальні різновиди на Україні в синхронному плані; з’ясувати функції та ритуальну семантику купальської обрядовості; розглянути традиційні народні знання і вірування, що увійшли в ритуальний купальський комплекс; простежити трансформацію народної купальської традиції в радянській святково-обрядовій культурі.

Найбільш повно висвітлити ці питання можна, керуючись марксистсько-ленінським принципом діалектичного підходу до оцінки явищ суспільного життя. Структурно-функціональний і порівняльно-історичний методи дослідження відкривають значну перспективу для аналізу спільності та національної специфіки купальської обрядовості слов’ян, закономірностей її формування й розвитку, її функцій у суспільному житті цих народів. Зриме уявлення про специфіку тих чи інших структурних ланок купальського свята в різних етнографічних зонах України дає застосування в даній праці елементів картографування, адже досі календарні звичаї та обряди в ареальному плані, як зауважує С. Толстая, ще не вивчалися⁸. Тим часом ще К. Квітка вказував на перспективність картографування при науковому дослідженні купальської обрядовості:

“На основі різночасових описів, навіть якби їх була достатня кількість, не можна створити точного уявлення про географію поширення різних типів купальської обрядовості, оскільки не може бути впевненості, що в кожній місцевості вона залишається незмінною протягом століття чи кількох десятиліть. Але й неточна карта мала б велике значення, тому що досі панує якесь непевне і туманне уявлення про купальські обрядові дії і купальські пісні”⁹.

У дослідженні використовувались як друковані, так і рукописні матеріали. Цінні фактичні дані було почерпнуто з архівних фондів Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії їм. М. Т, Рильського АН УРСР та його Львівського відділення, Державного центрального музею музичної культури ім. М. І. Глінки, Центрального державного історичного архіву УРСР у Львові, Державної бібліотеки СРСР ім. В. І. Леніна, Львівської наукової бібліотеки їм. В. Стефаника АН УРСР. Основою праці стали польові матеріали, зібрані автором у різних етнографічних зонах України під час наукових експедицій та відряджень протягом 1983–1986 рр.