Полян Юрик

Сказання цієї глави переносять нас до берегів Дніпра-Славути, у вільні степи Таврії, на Кубань і Дон - до місць проживання Русів з найглибшої давнини. У "Сказанні про Рідню Волинську" мова йде

Сват і я – одного тіста:
Крісло він посів міністра,
Я – заступника його. 

Ген підкови гримнули над степом –
Із походу повернувся кіш.
Ми про батька-гетьмана Мазепу
Заспіваєм пісню голосніш!

Діаманта підняли з руїни.
З сонцем сперечаються хрести.
Осявай же рідну Україну,
Ранки у столиці золоти!

Палили інквізитори «Кобзар».
І він горів яскравою зорею,
Палахкотів, як сонячний пожар
Живим вогнем титана Прометея.

«Кобзар» палили виродки-ченці,
Звірячі пики

Братові Михайлу
Я постою у края бездны
И вдруг пойму,
сломясь в тоске,
Что всё на свете –

Блискотить свічею перша зірка,
А на кленах – роздумів печать.
Нічка личко вмила у чар-зіллі,
Йде Купальське свято зустрічать.

Глянь, над хуторами понадбузькими
Блискавки сяйнули, як мечі.
У безмежжі неба, наче хусткою,
Передгроззям запнуті дощі.
Що тебе там, гетьмане, очікує?
Усмішка

І налились туманами порічки,
Зорить прощально літо за село.
Там  заглядає дивина у річку,
Там явір хилить зморене чоло.

Тополі нагиналися, в ріллі
Шукаючи своє опале листя,
А ти ішла босоніж по землі –
У сукні вишитій, кораловім намисті…

Сказання цієї глави переносять нас до берегів Дніпра-Славути, у вільні степи Таврії, на Кубань і Дон - до місць проживання Русів з найглибшої давнини. У "Сказанні про Рідню Волинську" мова йде

Україна заплітає в коси
Діалектів сонячні стрічки –
Молода весна і мудра осінь
Мовні прокладають стежечки.

Підкрадався нишком літній вечір, —
Підбирав до темряви ключі
Наша мама діставала з печі
Житні паляниці й калачі

Сива-сива імла, як ота ковила,
Що послухати гомін могили лягла,
Що шепоче тихенько із Предком моїм, —
Називає його превеликим, святим.

Я душу запалю,
неначе свічку,
Поставлю у Святині
на вівтар.